"Згоряю, світло даючи..."

Олександр КРЮЧКОВ
2 липня 2020

Людей у білих халатах завжди поважають. Військових медиків (особливо в умовах війни, як сьогодні) — і поготів. Бо вони 24 години на добу, сім днів на тиждень перебувають на передовій, рятуючи життя захисників нашої держави. Саме завдяки їхній важкій праці тисячі українських родин не втратили на східному фронті своїх синів та дочок.

Медична служба була, є і залишається однією з найнадійніших у Збройних силах України. Військові госпіталі продовжують виконувати свою благородну місію попри не лише російську агресію на Донбасі, а й нову — коронавірусну, приймаючи на себе першими, як солдати на фронті, удар невидимого ворога. При цьому військові медики теж зазнають, на жаль, втрат: 19 червня у день відкриття пам’ятного знака у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» у Києві колектив закладу з сумом дізнався про першу (серед медиків у погонах) загибель від COVID-19 начальника військово-клінічного центру Західного регіону Івана Гайди.

Командувач медичних сил ЗСУ генерал-майор медичної служби Ігор Хоменко сказав, що хоче, аби наступний День медичного працівника військові лікарі, медичні сестри відзначили не в масках: «Цей захист медики повинні використовувати лише там, де  потрібно».

У той день було багато охочих сфотографуватися біля пам’ятного знака. Мій фотоапарат зафіксував начальника госпіталю Анатолія Казмірчука (в центрі) з колегами

Сорок років війни

10 червня 2020 року Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» у Києві відзначив 265-ту річницю. Цей день є іменинами і для військової госпітальної частини, яку як лікувальний заклад на 50 ліжок було засновано 1755 року за клопотанням київського губернатора. За ініціативою всесвітньо відомого хірурга Миколи Пирогова госпіталь тривалий час був клінічною базою медичного факультету Київського університету. В закладі працювали майже всі засновники науково-медичних шкіл України. А 1860 року тут,  уперше в державі, було започатковано інститут медичних сестер.

Особовий склад госпіталю брав участь у всіх війнах і військових конфліктах на території України. Як тут підрахували, медичний заклад воював за свою історію 40 років. У тому числі у Першій та Другій світових війнах, ліквідовував наслідки аварії на ЧАЕС. У 1991 році тодішній 408-й Київський окружний госпіталь було переформовано у Головний військовий клінічний госпіталь, а в 2008-му на його базі створено Головний військово-клінічний центр із закріпленням за ним 10 військових гарнізонів Києва та столичної області. Звання «національний» медичному закладу було присвоєно 10 червня 2015 року.

Нині центр на 1100 ліжок — найбільша багатопрофільна лікувально-діагностична установа Збройних сил України. До її складу входять 25 клінік та 50 відділень. Центр забезпечує спеціалізовану і високоспеціалізовану медичну допомогу військовослужбовцям та цивільному населенню. Щорічно тут лікують понад 30 тисяч хворих, виконують 16 тисяч операцій. У центрі працює 29 заслужених лікарів, 14 докторів наук, 4 професори, 66 кандидатів медичних наук, 6 доцентів, понад 250 лікарів вищої категорії.

З початком російської збройної агресії проти України на Донбасі понад 200 працівників центру виконували професійні завдання в мобільних госпіталях та лікарсько-сестринських бригадах медичного підсилення району проведення Операцій об’єднаних сил. Деякі з них перебували на фронті від пів року до дев’яти місяців. Одна з медичних сестер, яка входить до складу підрозділу евакуації госпіталю, 17 разів виїжджала у відрядження на передову.

Напередодні Дня медичного працівника державні нагороди та інші відзнаки отримали десятки медиків центру. Серед них — старша медична сестра клініки гематології сержант медичної служби Ольга Стеля. Мені цікаво було поспілкуватися з цією молодою пані, яка після закінчення медичного коледжу міста Могилів-Подільський Вінницької області потрапила у госпіталь. «Служу за контрактом уже п’ять років, — розповіла Ольга. — У 2017—2018 роках брала участь в АТО, працюючи в мобільному госпіталі міста Часів Яр Бахмутського району на Донеччині».

До слова, за час війни на Донбасі у стаціонарі Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» пройшли лікування понад 30 тисяч поранених, травмованих та хворих військовослужбовців, ще 15 тисяч — пролікувалися амбулаторно. Окрім того, у грудні 2017 року, вересні — грудні 2019-го та квітні — травні 2020 років у центрі системно надавали медичну допомогу українським військовим, визволеним  з російського полону, у тому числі й військовим морякам ВМС ЗСУ.

Підполковнику медичної служби Яну Гончарову і старшій медичній сестрі клініки гематології Ользі Стелі дякують сьогодні десятки військовослужбовців, яких вони поставили в стрій

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сторінки життя

Ідея створення пам’ятного знака належить колективу госпіталю. Але її ініціаторами виступили начальник Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь», кавалер ордена Данила Галицького, заслужений лікар України, доктор медичних наук, доцент, генерал-майор медичної служби Анатолій Казмірчук та його бойовий заступник Геннадій Пєров.

— На жаль, за роки війни на Донбасі в масштабах України загинуло 67 військових лікарів, медичних сестер, водіїв санітарних машин, — розповідає Анатолій Петрович. — Аби не лише увіковічнити їхню пам’ять, а й віддати належне людям у білих шинелях, які нині працюють, і було споруджено цей пам’ятник. Це — другий пам’ятний знак: перший — санітарний автомобіль УАЗ-762 (так звану таблетку) — ми встановили на початку цього року. Він — данина поваги тим працівникам, які загинули або під час надання першої медичної допомоги українським бійцям на передовій, або при транспортуванні їх до мобільних госпіталів.

Про спорудження своєрідної книжки життя в граніті керівництво центру розповіло небайдужим людям, які не лише гаряче відгукнулися на пропозицію, а й  спорудили пам’ятник за власний кошт. Він справді нагадує книжку: ліворуч викарбувано латинський вислів, який став крилатою фразою, особливо в лікарському середовищі: «Consumor aliis inserviendo» — «Згоряю, світло даючи», «Світячи іншим, згораю сам». Права частина пам’ятного знака — це шана військовим медикам госпіталю, які перебували або й сьогодні перебувають на передовій.

Запам’яталася мені розмова і з 52-річним полковником медичної служби центру кандидатом медичних наук Яном Гончаровим, який працює в госпіталі вже близько 20 років.

Пам’ять і водночас повага у граніті. Повз пам’ятник неможливо пройти, не зупинившись: люди в білих шинелях продовжують рятувати життя нашим хлопцям на фронті

— Я з Харкова, — сказав Ян Петрович. —  У 1985 році закінчив школу, вступив до Військової медичної академії (м. Ленінград). З того часу я військова людина і в цивільному житті себе не уявляю. У Києві почав з ординатора, старшого ординатора клініки гематології. Згодом очолив її (до речі, в Україні військових гематологів нині лише три. В інших клініках є, щоправда, консультанти, але вони направляють хворих до Києва. У тому числі — до Яна Петровича — Авт.). Гематологічна клініка центру — єдина в медичній службі ЗСУ, Прикордонних військ, СБУ. Нині я провідний терапевт госпіталю. Загальний медичний стаж — 32 роки. На фронті три місяці очолював терапевтичну службу військового угруповання (мав чотири військові госпіталі у своєму підпорядкуванні). Власним досягненням вважаю  те, що за три місяці у зоні АТО не помер жоден військовослужбовець від кардіологічної хвороби, серцево-судинних патологій, гематологічних, а також хвороб дихальної системи, кишково-шлункового тракту. Пишаюся  створеною в центрі клінікою психіатрії, лікарі якої мають величезний досвід у лікуванні посттравматичних психіатричних розладів, що виникають у хворих, котрі воювали, а також були свідками важких травм побратимів.

До речі, цілодобове носіння бронежилетів, запевнив пан Гончаров, теж призводить до виражених серйозних неврологічних розладів, пов’язаних із функцією хребта. А стресові ситуації, в які потрапляють на фронті військовослужбовці, викликають у наших героїв гіпертонічні кризи, прояви ішемічної хвороби серця. Ян Петрович згадав випадок, коли за добу до мобільного госпіталю поблизу передової доправили трьох хворих з інфарктом міокарда і одного — з пароксизмом миготливої аритмії. Їм надали невідкладну медичну допомогу і наступного дня відправили літаком на лікування до Харкова.

Ось такі спогади залишив день відкриття пам’ятного знака в Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь». Після урочистостей я підійшов до гранітної книжки вшанувати загиблих військових медиків і тих людей у білих шинелях, які напружено працюють у госпіталях сьогодні. Міцного здоров’я вам! Бо від нього залежить здоров’я (а часто й життя) сотень тисяч українців!



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua