У боях на Донбасі загинув командир 73-го морського центру спеціального призначення Юрій Олефіренко. В серпні минулого року не стало Олексія Зінченка, командира того ж центру. І це трагічне підтвердження: свої життя за Україну віддають кращі з кращих, найсміливіші, справжні чоловіки. Вони представляли еліту Збройних сил, своє мирне життя присвятили службі у військах спецпризначення. Ці командири стали легендами при житті, ними вони і залишаться.
Cекретний спецназ
Частина, в якій служили два товариші, була свого часу надсекретною. Дислокувалася ще десять років тому на острові Первомайському (Майський). Навіть історія виникнення острова оповита легендами. Відомо, що його створили штучно як форпост на шляху турецьких кораблів по фарватеру в Дніпро-Бузькому лимані.
А понад 50 років тому на Майському почали готувати спецназ. Військових профі, яких називали диверсантами, «морськими котиками», нашими «Рембо» або просто «майчанами». На острові навчали за 21 спеціальністю — готували топографів, водолазів, парашутистів, підривників, автомобілістів, кулеметників, снайперів, гідроакустиків. Вони мали однаково добре почуватися рибою у воді і орлами в небі. Це була справжня еліта війська особливого призначення.
Очаківці розповідають, що для «майчан» сходити в самоволку не було проблемою. Морем на берег увечері, а на ранок — уже в строю. Подейкують, парашутист-«майчанин» міг приземлитися з острова точно в бочку очаківського вина. Відбір у такі війська був ретельний. Обирали фізично міцних хлопців, які могли витримати величезні морально-психологічні навантаження. Але набагато складніше було витримати іспит на честь, гідність, взаємовиручку, самопожертву.
Честь та гідність чоловіки виявили у 1992-му, коли частина першою серед з’єднань Чорноморського флоту в повному складі прийняла присягу на вірність Україні. Тоді це був більше ніж учинок. Згадує тодішній командир Анатолій Карпенко: «Викликав мене командувач і каже, що ми завдали удару в спину всьому Чорноморському флоту. Відповів: спецназ завжди завдає удару в спину». Тисяча військових у повному складі, з технікою, озброєнням та документацією стали тоді опорою флоту України.
Справді дежа вю: вони були першими, хто присягнув Україні, — вони ж одними з перших і виконали цю присягу. Виконали ціною власного життя.
Від Кабула до Донбасу
Юрій Олефіренко віддав 30 років свого життя спецназу. Так зазначено в офіційній біографії, в численних представленнях до нагород. Юрій Борисович, якому навесні цього року виповнилося б 50, визначив для себе спецназ як єдино можливий спосіб життя. Життя спеціального призначення.
Уродженець Бобринця Кіровоградської області, він мріяв про армію. Вступив до найпрестижнішого за часів СРСР Рязанського училища ПДВ. Але спочатку довелося повоювати в Афганістані. Отримав призначення в «кабульську» роту. Друзі розповідають, що навіть в умовах бойових дій Юрій вивчив фарсі. Вільно розмовляв, був як свій серед місцевих. Чотири роки він відвоював у чужих горах, набув досвіду війни. Тоді за мужність та героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань, Юрія Борисовича нагородили орденом Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу».
І так сталося, що він знову повернувся туди у 2009 році у складі миротворчої місії. Розповідає нинішній заступник командира частини Василь Савченко: «Уявіть, стільки років потому Юрій Борисович відшукав саме те місце в Баграмі, де колись воював… Неймовірно, вижив на справжній війні на чужині, а загинув у рідній країні».
У 2010-му Олефіренко пішов на пенсію. Жив на рідній Кіровоградщині з дружиною та двома доньками. До речі, дружина Юрія родом з Росії, але патріотка України. Як і доньки. Всі стали волонтерками. Василь Савенко каже, що навіть на похороні жінка сказала: «Скільки житиму, стільки допомагатиму нашій частині».
Коли почалася війна на сході України, Юрій Олефіренко сам прийшов у військкомат у Кіровограді і попросився добровольцем. Його призначили командиром 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області. Він зробив усе для того, аби перетворити батальйон у реальну бойову одиницю. А коли загинув командир очаківських «морських котиків» Олексій Зінченко, Юрію Борисовичу Міноборони запропонувало стати на чолі морських спецпризначенців.
Про подвиг Юрія Олефіренка розповів Геннадій Дьомін, заступник командира 73-го центру. Командир очолив розвідувальну операцію та повідомив командуванню про обстріл села Павлопіль Новоазовського району Донецької області. Завдяки точній доповіді командира українська артилерія завдала вогневого удару та знешкодила терористів, врятувала життя мирним жителям. Однак мінометний обстріл перевели безпосередньо на групу. Юрій закрив собою бійців, прийнявши вогонь на себе. Він ще був живий, коли його винесли з поля бою, навіть віддавав накази. Його могли б і врятувати, якби «швидка» була поряд. Стік кров’ю. За Україну.
Наш «красАва»
Троє хлопців, яким Юрій врятував життя, живі. Моляться за спокій його душі. Згадують про Олефіренка друзі. Гарно так згадують, з теплом, розповідають про нього, начебто він живий. А Юрій з усіх фото поглядає на них живим. Таким, як був: сивоголовий, з вогником в очах, просто красень. Молоді хлопці між собою його так і називали — «наш красАва». Навіть не через зовнішність. Харизматичним був неймовірно, гуморним, життєрадісним. Усіх навколо просто запалював своєю енергією.
— Я його бачив лише раз у житті. На жаль, перший і останній, — розповідає волонтер Олександр Васюта. — Кажуть, прийде старий командир. А приходить Юрій Борисович. Який же старий? Справжній офіцер з військовим вишколом. І питання вирішував завжди оперативно, чітко. Ми запитали, що конкретно потрібно частині, він визначив перелік. Так сталося, що про «морських котиків», які виконували бойові завдання, забули. Всі кинулися на допомогу іншим. А ці хлопці потребували елементарних побутових і військових умов. До речі, й досі потребують.
Василь Савенко згадує, що на змаганнях серед спецназівських підрозділів Юрій Борисович настільки вживався у змагання, що біг з хлопцями чи не з десять кілометрів та постійно підтримував: «Я з вами». Він такий. Він міг. «Юра загинув, але не вмер», — так казали всі, хто прийшов попрощатися з командиром: сотні людей в Очакові, сотні на Кіровоградщині, де його поховали.