Антитерористична операція поділила мою родину навпіл, як і сотні тисяч інших. Мої дорогі старі батьки чоловіка наодріз відмовилися виїжджати. Мовляв, краще померти на батьківщині. Але якщо залишилися свекри, поруч продовжували жити і ми з чоловіком, бо забезпечення необхідного для виживання і створення елементарних побутових умов у блокадному місті вимагає напруження всіх сил і неабиякої винахідливості. А кожен прожитий день лише додавав проблем…
А дитина просить ковбаски
Завжди важко усвідомити те, що почалася війна. Ще працюють магазини і на полицях є пакети з крупами, сири, ковбаси. Прошу чоловіка купити цукру взапас. Він приносить дві пачки. Мовляв, ніяково було брати більше. Люди і так звертають увагу. А я помічаю жінку, яка закидає у візок все підряд — цукерки й оселедець, воду і пиво, згущене молоко і борошно. Розрахувавшись на касі, вантажить все у великі картаті сумки і питає, де тепер краще сісти на маршрутку, яка везе на «схід» міста. Це означає тільки одне — в магазинах на околицях вже закінчився товар.
Захоплене терористами телебачення пропонує оптимістичні сюжети: про те, що майже днями налагодять виплату пенсій через «націоналізований» банк, що запрацює їдальня для малозабезпечених, де годуватимуть безкоштовно і... про те, що в кожній сім’ї повинні бути багатошарові марлеві пов’язки на обличчя на випадок застосування проти «громадян республіки» нервово-паралітичного газу зарин. Після таких повідомлень сон пропадав до самої зорі.
Перші дні серпня довели, що оточення міста завершується. Настала блокада. Після відключення світла зникла на верхніх поверхах будинків вода. Замовкли телефони. Стали непотрібними холодильники. Біда саме нашого помешкання ще й у тому, що будинок оснащений електроплитами. Тобто відтепер — ані кави, ані каші не зварити.
Зазвичай вранішній підйом на зорі. Перший похід — до підвалу по воду. Темно, ліхтарик ледве висвічує шматочок простору, вода тече «ниточкою» — це самоплив. Але мешканцям нашої багатоповерхівки, вважаю, пощастило. Решта людей шукають колонки в приватному секторі та ходять по воду під кулями. Одразу стає очевидним, як багато ще залишилося в місті людей. На вулиці перегукуються, де можна знайти воду. І — озброєні порожніми пляшками городяни. Ми свої баклажки з водою вантажимо на візок. Їх треба доставити батькам, які живуть на відстані однієї трамвайної зупинки. Їхня квартира на шостому поверсі. Ліфти в місті не працюють вже кілька тижнів.
У батьків, на щастя, газова плита. Тож тут хоч можна зварити суп і віднести його додому в термосі. Другий термос наповнюємо гарячою водою. Сусідам доводиться шукати дружби з мешканцями будинків, що оснащені газовими плитами. Правда, люди охоче йдуть назустріч одне одному. Загальна біда згуртовує. І з цих часів через наше подвір’я рухаються не тільки колони водоносів, а ще й «каравани» з каструльками.
Найгостріше співчуття викликають молоді матусі. Навіть не так. Одного дня я помічаю, що на асфальті біля сусіднього будинку з’являється напис кольоровою крейдою і нетвердою дитячою рукою: «Завезіть ковбаску». Купівля ковбаси вже стала проблемою. Магазини торгують «з ганку» товарами, які не вимагають зберігання в холодильнику.
А де взяти молоко? Овочі? Тільки на центральному ринку. Там можна купити хліб, який примудряються випікати, незважаючи на відсутність електрики (на той момент — 10-та доба). Правда, похід за покупками відтепер завжди супроводжується ризиком для життя. Обстріли постійні. І особливо нескінченною здається та секунда, коли почув звук міни, яка летить. Падати на асфальт? Притискатися до стіни найближчого будинку? Бігти?..
Але на ринок жителі навколишніх сіл на свій страх і ризик везуть овочі. Продають дешево — помідори і огірки по «трояку», картопля за «п’ятірку». Головний «секрет» низьких цін — платоспроможність городян. Готівкових грошей майже ні у кого немає. Банки і банкомати не працюють. Та найголовніше — на ринку можна дізнатися новини.
Наш рятівний «брехунець»
У місті з усіх засобів зв’язку залишилися вечірні посиденьки із сусідами на остигаючих від серпневої спеки сходинках ∂анку і радіо. На ∂анку «солірують» власники собак. Вони встають рано і вимушено гуляють містом, супроводжуючи своїх тваринок. І потім приносять звістки про те, що пенсіонери шикуються в чергу за талоном на «пайок». На площі — виснажлива черга, в якій сотні людей на спекотному сонці проводять по кілька годин. Потім на них чекає ще й друга черга. У «пайку» — кілограм борошна, цукор, пляшка соняшникової олії, макарони і приправа «Мівіна». За «довоєнними цінами» — на «полтинник». Усі продукти українські. Мабуть, з якоїсь із пограбованих оптових баз.
Але головні новини, звичайно, люди отримують по радіо. У сухій тріскотні чужих ефірів вдавалося відшукати тільки дві стабільно працюючі станції: Українське національне радіо і радіо Росії. Правда, для того щоб слухати, треба примудритися купити великі батарейки. Тільки на «великій землі» я дізналася, що одна така коштує всього 8 гривень. Знайомий скульптор у Луганську безмірно радів, коли купив по 32 гривні. У стандартний приймач таких треба три.
Мені пощастило, що мій чоловік — електронник. Непридатний автомобільний акумулятор він змусив «живити» радіоприймач. І день чітко поділився за часом випусків новин. А після сутінків ми вже слухали все підряд: церковні настанови, вечірню казку, «громадську хвилю», польову пошту. Не вистачало тільки одного: можливості сказати своїм рідним хоча б два слова. Або почути від них звісточку про те, що живі.
Розстріл за телефонну розмову
Без зв’язку з рідними життя втрачає сенс. Тож пошук зон зв’язку, де оживає «мертвий» мобільний телефон, у блокадному місті набуває неабиякого значення. Насамперед треба наловчитися зарядити сам апарат. Знову шлях веде на ринок. Послуга від власника генератора — 10 гривень на годину. Але такого власника ще треба знайти.
Потім із відновленим телефоном можна вибрати два шляхи: дістатися на східну околицю міста або в район обласної лікарні. Донедавна люди на сході розмовляли по гарнітурі, а телефон тримали на витягнутій вгору руці. Неначе грозили серпневому побілілому небу. Неначе відразу безліч учнів незвичайного класу заявляють, що готові відповідати вивчений урок. Урок про участь у псевдореферендумах та про наслідки цих дій.
Коли терористи дізналися про цей «переговорний пункт» просто неба, цю ділянку обстріляли. Тепер там темні плями засохлої крові, які не зможе змити дощ. І стрічечка огорожі, яка віднедавна замінює в Луганську траурні вінки.
Другий пункт зв’язку — на території обласної лікарні. Тут лікують всіх без винятку постраждалих. І коли старенька провела повз мене доньку з обпаленим обличчям — сліз я стримати не змогла. Уже після розмови телефоном у зоні сигналу, чекаючи на зупинці маршрутку, почула всю історію цієї родини. Донька і зять залишилися в місті підтримати батьків. Ховалися від обстрілу в підвалі. Якось усім здалося, що вибухи закінчилися. Донька встигла вийти з підвалу, а зять залишився під завалом. Жінка з усіх сил тягла чоловіка нагору, але після вибуху почалася пожежа. Нині почали лікувати почорніле обличчя доньки. Мати б із радістю віддала всю кров, всю шкіру своїй дитині. Але навіть це не може зробити, бо кров від людей, старших за 60 років, неприйнятна для донорства.
Мою плутану розповідь дорослий син не став довго слухати по телефону, а просто приїхав, хоча в цей час працював волонтером. А далі було розставання. Старі батьки так і не погодилися виїжджати. Мій чоловік, зрозуміло, як нормальний син, не зміг залишити батьків без допомоги. Про те, як ми вибиралися із сином за межі «республіки», — окрема розповідь. Ми залишили місто, де тепер співіснують два чітко розділених світи, які не перетинаються між собою. Жителі Луганська виживають у надскладних умовах. Терористи ведуть власну війну. Той, хто день у день чує залпи і розриви снарядів, здатний зрозуміти, що між ними буквально кілька секунд. Це означає лише одне: стріляють з території міста по самому місту.
Того ранку, коли ми виїжджали з Луганська, із світанку почалася канонада. Тільки на «великій землі» я дізналася, що з Росії в цей час йшов великий вантаж гуманітарної допомоги, «оскільки в Луганську екологічна катастрофа». Чи не для того, аби ніхто не сумнівався, що вона таки існує, влаштували цю «додаткову» кононаду? Чи треба було «підновити пейзаж» і «додати кольорів» до жахливої картинки? В той день, коли ми виїжджали, загинуло 22 мирних луганчани. Це сумний антирекорд всіх минулих місяців.
Якщо в Луганську бачать на вулиці людину з автоматом, завжди переходять на інший бік…
Врятуйте нас!
На півночі області, куди ми із сином дісталися майже через дві доби, я довго не могла відійти від крана, з якого щедрим струменем текла вода. І досі ходжу по вулицях і безперестанку всміхаюся — навколо нормальні люди. Без автоматів! Повірте, немає нічого страшнішого за порожнє місто, коли на проспектах і вулицях вже о другій годині дня не зустрінеш живої душі.
Ще в Луганську, на «∂анку», ми з сусідами домовилися, причому одностайно: коли все закінчиться, обов’язково треба встановити пам’ятник комунальникам. Під кулями і мінометним обстрілом вони не давали місту задихнутися від смороду невивезеного під час спеки сміття. То був прояв найлюдянішого героїзму.
На півночі області зовсім інше життя. Телевізор, українські канали, світло, Інтернет. Але от біда — немає зв’язку з рідними. Півсерця мого залишилося в Луганську. Навіть нема змоги повідомити рідним, що наш старенький «Шевроле» таки проскочив на «велику землю», що ми з сином у безпеці. Так хочеться передати рідним, що Україна їх не кине напризволяще, не віддасть бандитам, які несуть смерть, витягне з біди.
Свекри, дитинство яких припало на війну, кажуть, що саме українська надія допомогла їм вижити тоді. Але є тільки один спосіб сьогодні донести це до луганчан — радіо! Його в темних квартирах до останніх за добу сигналів слухають понад дві сотні тисяч людей. У них відсутній телефонний та інший зв’язок із світом, крім Національного радіо. Як найнеобхіднішу гуманітарну допомогу хочу попросити колег створити передачу для людей в окупованих регіонах країни. Їм так потрібне слово підтримки з України! Сумно, але росіяни вже навіть у цьому нас обійшли — на Ютубі виставляють зняті в Луганську «привіти» рідним. Більшість людей хочуть сказати лише два слова: «Ми — живі!». Але, дивлячись на їхні сльози та обличчя, розумієш, що кажуть вони: «Врятуйте нас!»