В «Урядовому кур’єрі» за 5 листопада цього року надруковано кореспонденцію із заголовком «Я кричав, що я преса. Але мене били ще жорстокіше». У ній ішлося про побиття правоохоронцями фотокореспондента газети «Вечірні Черкаси» Ігоря Єфімова в дні Революції гідності 20 січня 2014 року під час так званої зачистки блокпоста активістів на черкаській дамбі.
Після трирічного розслідування кримінальне провадження нарешті розглянули в Соснівському районному суді міста Черкас. Одного з колишніх керівників батальйону патрульної служби обласної міліції — Петра Паливоду, який на момент побиття журналіста стажувався на посаді заступника командира, звинувачували у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 (службова недбалість) Кримінального кодексу України. Йшлося, зокрема, про те, що внаслідок неналежного виконання своїх службових обов’язків, через несумлінне ставлення до них керівник не припинив дії підлеглих працівників, які застосували фізичне насильство та спецзасоби до активістів і журналіста.
Сторона обвинувачення просила в суду покарання для обвинуваченого у вигляді трьох років обмеження волі. Однак захисник обвинуваченого вважає, що складу злочину в діях його підзахисного не було, а повідомлення про підозру є хибним. Зваживши всі «за» і «проти», суд ухвалив вирок, яким обвинуваченого… виправдали.
Як же так? Факт побиття, причому жорстокого, був, а винних немає? Немає й свідків, хоч людей там було багато. Чи їх просто не хотіли шукати? Суд не дав відповіді на ці запитання.
Як прокоментував вирок потерпілий Ігор Єфімов, він обурений таким рішенням суду. Хоч очікував його, адже ще з першого судового засідання було зрозуміло: розслідування відбувається не задля відновлення справедливості. Виходить, що всі слідчі дії, які тривали три роки, були марними й майже не мали результату? Йому боляче за таке правосуддя.
Щоправда, як повідомила прес-служба прокуратури Черкаської області, у зв’язку з незгодою з прийнятим рішенням виправдувальний вирок у справі про злочин, скоєний під час подій Революції гідності, прокурор оскаржить в апеляційному порядку.
Як зауважив перший секретар Національної спілки журналістів України, голова Черкаської обласної організації спілки Сергій Томіленко, вся професійна спільнота обурена таким вироком суду. Адже він демонструє, що журналістів можна безкарно кривдити. Керівник творчої спілки вважає, що слід більше уваги привертати до подібних рішень судів, адже європейські цінності, до яких ми всі так прагнемо, саме й передбачають захист скривдженого і справедливе покарання порушників закону. Спілка журналістів спільно з Ігорем Єфімовим залучатиме медіа-юристів для подання апеляції.
Що й казати, тенденція, підтверджена згаданим вище вироком, дуже небезпечна. За останнє десятиліття було вбито понад 700 журналістів. Так, згідно з доповіддю генерального директора ЮНЕСКО, розслідувано менш як 6% таких убивств. Зокрема за відомостями Міжнародної мережі сприяння вільному обміну інформацією (ІФЕКС), у дев’яти з десяти випадків винуватці цих злочинів уникають покарання. Безкарність, під якою можна розуміти невжиття заходів для покарання в судовому порядку винуватців порушень прав людини, увічнює цикл насильства стосовно журналістів і вимагає вжиття належних заходів.
Наприкінці минулого місяця ми відзначали День боротьби з безкарністю за злочини проти журналістів. Його гаслом ЮНЕСКО обрало такі слова: «Мої вбивці все ще на свободі». Вочевидь, це гасло є актуальним і стосовно тих, хто чинить насильство проти журналістів в Україні, тих, хто грубо порушує права працівників медіа. Так, декларації посадовців гарні. Але покарання за злочини проти журналістів як не було, так і немає...