Учора міністр охорони довкілля Андрій Мохник розповів на брифінгу про перебіг робіт зі створення так званого Чорнобильського біосферного заповідника. За його словами, цей об’єкт має охопити більшу частину зони відчуження, а саме — близько 230 тисяч гектарів. Не заплановано долучати території, на яких розташовано промисловий майданчик державного спеціального підприємства «Чорнобильська АЕС», комплекс «Вектор», пункти захоронення радіоактивних відходів «Буряківка», «III черга ЧАЕС», «Підлісний» та інші виробничі об’єкти загальною площею 32 тисячі гектарів.
«Група експертів Глобального екологічного фонду опрацьовує проектний документ, в якому обгрунтовують основні етапи сталого розвитку Чорнобильської зони відчуження шляхом створення Центру досліджень та охорони довкілля та зони антропогенних ландшафтів», — сказав пан Мохник.
За словами міністра, головна мета створення заповідника — зберегти у природному стані найтиповіші екосистеми Полісся.
Але ж, дозвольте запитати, про який природний стан може йтися у зоні? Обпалені радіацією поліські ландшафти аж ніяк не можна назвати ні «типовими», ні «природними» після того, що з ними зробив Чорнобиль. Про це я ще у квітні минулого року питав Олега Проскурякова — міністра екології ще азарівського уряду, який так само був чомусь у захваті від ідеї створити в Чорнобилі заповідник.
Наступне запитання: а як здійснюватиметься на території зони еколого-просвітницька робота? Як ви уявляєте екскурсії, скажімо, школярів чорнобильськими маршрутами? Адже детальної карти забруднення цієї території досі немає. А як тут проходитиме рекреація, себто — відпочинок вітчизняних трудящих та іноземних туристів? Де можна, а де не можна збирати гриби? Яку рибу варто їсти, а яку краще не чіпати — хай і надалі харчується радіоактивним мулом? Отож-бо.
Так, завдяки охоронному режиму в зоні буяє життя, там можна побачити звірину в такій кількості, що тільки сниться іншим нашим регіонам. Але варто, скажімо, звернути увагу на дослідження фахівців Інституту зоології ім. Шмальгаузена, які свідчать, що радіація вплинула на тваринний світ зони. Ось вам і «типовість».
На мою думку, є дві групи людей, зацікавлених у впровадженні такого проекту. Насамперед це ті чиновники, які хочуть одним махом підвищити відсоток заповідних територій України, не докладаючи до цього особливих зусиль. Адже тут не доведеться працювати з численними місцевими громадами, які нині неохоче погоджуються на заповідання по сусідству будь-чого. Тут не треба долати спротив лісівників, які нині вважають екологів своїми чи не найбільшими ворогами. Тут не треба шукати коштів на розробку проектної документації — гроші виділяють міжнародні інституції. І якраз розробники цього міжнародного проекту й отримувачі цих грантових коштів — друга зацікавлена у «радіаційному заповіднику» (яке дике словосполучення!) група людей.
Водночас зауважу, що я — за продовження дослідження тутешньої флори та фауни, оскільки ситуація була і залишається унікальною. На це потрібно вишукувати кошти, залучати наші провідні академічні установи, прописати можливість участі в таких дослідженнях закордонних фахівців. А зоні надати статус спеціального дослідницького полігону, але не включаючи його до природно-заповідного фонду, щоб не дискредитувати саму ідею заповідності.