Розповісти про творчий доробок очолюваного Михайлом Горопахою ко лективу рівненської об ласної молодіжної газети «Зміна», а пізніше — «Червоний прапор» та «Вільне слово» в одній пу б лікації неможливо. Але згадаймо хоча б про таке…
Ніхто й гадки не мав, що в нашій невеликій області живе майже два десятки учасників знаменитого па раду Перемоги — Героїв Радянського Союзу. А ми віднайшли таких людей, зібрали їх у редакції і приємно здивували читачів розповіддю про них.
«Зміна» час від часу влаштовувала різні заходи за участі громадськості. Одним з них був рейд «Мала річка». Волонтери пройшли всі 68 кілометрів довжини Усті, обстежили і розчистили річище, виявили винуватців її забруднення. Сколихнули громадську думку публікації під рубриками «Слово про рідну мову», «Захистимо «Ко зацькі могили». Відгуки на них приходили навіть з Владивостока! І як тільки туди потрапляла газета?
А ще у «Зміні» з’явився жанр, якого не мала жодна газета, — п’єса. Героями цих коротких гумористичних інсценівок боялися стати усілякі бюрократи, недбайливці, окозамилювачі.
Це лише здається, що газету робити так само легко, як і читати її. Бо на шляху виходу в світ кожного номера стільки різних вибоїн, що інколи навіть і не подумаєш, де спіткнешся. Тим часом жоден із редакційних проколів не проходив повз увагу органів влади. Посадовці робочий день починали з читання обласних газет — щось схвалювали, щось гудили. На гостру критику реакція була миттєвою. Ось як, наприклад, сприйняв матеріал про життя і навчання молоді Старого Села голова облвиконкому Петро Прищепа. Він того самого дня, як вийшла газета, відрядив у село комісію, яка ретельно перевірила факти, а також накопала додаткових промахів. За тиждень відбулося засідання облвиконкому, на порядку денному стояло одне питання — про критичні виступи газети «Зміна». Один із пунктів рішення містив подяку газеті за професійний підхід до висвітлення проблемної теми.
Та було й навпаки. Не повірите, але один із завідувачів відділів обкому партії здійняв бучу з приводу того, що газета надрукувала матеріал про… тріо Мареничів. Лиш потім стало зрозуміло, що з вини того завідувача співаки не стали окрасою культурного життя нашої області, а закріпилися в Луцьку. Тож нашу публікацію він сприйняв як глумливий натяк на його промах.
Якось секретаріат ЦК комсомолу запланував заслухати звіт нашої редакції. Комісії, які до нас приїжджали з Києва, чіплялися до найменших дрібниць. Було видно: якщо й схвалять наш досвід, то все одно пошарпають редакторові нерви так, що не буде радий тому схваленню. Тим часом звітувати було чим. Бо «Зміна» мала найбільший тираж серед малоформатних молодіжних газет України — майже 90 тисяч примірників.
— Микитович, мало ти наїздився в те ЦК? Дай я туди поїду — на «ура» прозвітую, — підступився з ініціативою відповідальний секретар Євген Шепітько. І хоч він був з тих, хто за словом у кишеню не лізе, і наш досвід відзначили, все-таки та поїздка надовго залишила в нього неприємні спогади.
Зазвичай Михайло Микитович залишав широкі поля в рукописах. Ми якось запитали: навіщо?
— А якщо виникне потреба щось дописати, то де викласти вставку? — відповів він запитанням на запитання.
Але жодних доповнень ніхто ніколи не бачив. Бо Михайло Горопаха завжди глибоко вивчав тему, на яку збирався писати, заздалегідь накреслював сюжетний розвиток свого твору. Тож усе написане ним було логічним, аргументованим, доречним і не вимагало доповнень. Він був відмінним філологом, і передусім — стилістом, тонко відчував слово, прекрасно володів орфографією.
«Зате ви були на повному партійному забезпеченні, не думали, де і як заробити гроші», — закинуть нам. Насправді все було навпаки: і «Зміна», й «Червоний прапор», крім своїх творчих планів, мали ще й спущені з Києва плани прибутків. Якщо застосувати до обрахунків доларовий еквівалент того часу, то вийде, що кожного року обидві газети пересилали в касу ЦК 450 тисяч «зелених»!
Для молодших колег Михайло Микитович став маяком, на світло якого ми орієнтувалися в житті. У кожному з нас він знаходив Божу іскру і давав шанс їй розгорітися.
— Як добре, що мій журналістський шлях починався у «Зміні», а моїм першим редактором був Горопаха, — каже про свого вчителя головний редактор журналу «Вісник Нацбанку України» Людмила Патрикац.
Серед його учнів — доктор наук і ректор столичного вишу, редактори і провідні фахівці різних видань, автори книжок.
Слова про чисті поля належать не лише до манери письма Михайла Горопахи: йдеться про всі поля його діянь — трудових, моральних, духовних, етичних, родинних. Усі вони в нього чисті, як вранішня роса.
В оповідях про людей непересічних заведено робити перелік їх заслуг, нагород. Та найпочеснішою відзнакою є не та, якої ти удостоєний від чийогось імені, а та, якою вшанований хтось від імені твого. І в нас є така рідкісна пошанівка, встановлена для виміру творчих здобутків майстрів пера, — обласна журналістська премія імені Михайла Горопахи.
Це неправда, що його не стало тієї підступної зими 2009 року. Бо людина живе стільки, скільки її пам’ятають. І скоро, в день вересневого новоліття, нашому колезі виповниться рівно 75. Як добре, що в цей світ приходять такі кришталево чисті люди, як Михайло Горопаха.
Микола КАМІНСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»,
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»