Гоголь і Шевченко були сучасниками, хоч, як вважають дослідники їхніх біографій, ніколи не зустрічалися. Перший завдяки славі «Тараса Бульби» надовго покинув Петербург і помандрував до сонячної Італії. Російський самодержець виплатив письменникові 20 тисяч рублів фактично за толерантність до доповнень про «царя православного» у другому виданні повісті, якого в початковому варіанті не згадували. Ці гроші зламали долю генія, відправивши його у добровільне вигнання.
Тим часом колишній кріпак і випускник Петербурзької академії мистецтв Шевченко не із власної волі помандрував у місця віддалені, але менш комфортні, ніж Італія. Як бачимо, цілеспрямованою селекцією красного письменництва на українській ниві стали опікуватися задовго до радянських часів, стимулюючи одних званнями і преміями й нещадно виполюючи невгодних «рускому міру».
Тож цікаво порівняти ставлення Гоголя і Шевченка один до одного, що нібито було кардинально відмінним. Наприклад, Кобзар у листі до Варвари Рєпніної захоплено писав, що «перед Гоголем слід благоговіти як перед особою, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей».
Широкої відомості набув і відгук Гоголя про твори Шевченка, в яких «дьогтю багато і, навіть додам, дьогтю більше, ніж самої поезії». Ось лише, на відміну від написаних власноруч Кобзарем захоплених слів про автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Миргорода» і «Ревізора», розтиражований «дьогтьовий» вислів ґрунтується виключно на мемуарах письменника Григорія Данилевського. Їх надруковано аж 1886-го — через чверть століття після смерті Шевченка і 35 років після описуваних подій.
На той час 57-річний автор спогадів працював редактором газети «Правительственный вестник» і дослужився до чину таємного радника (відповідає званню генерал-лейтенанта в армії) і членства в раді головного управління у справах друку Російської імперії. За ним уже закріпилася слава автора «чуток, обмовок і анахронізмів. Розповідям Данилевського може вірити лише той, хто хоче», як написав у 1856 році Микола Чернишевський.
Чітко це усвідомлюючи, мемуарист у розповіді про оцінку Гоголем творчості Шевченка послався на свідка цієї розмови професора Осипа Бодянського, який помер у 1877 році, не залишивши жодних свідчень про згадувану Данилевським розмову. До речі, вона нібито відбулась у помешканні Гоголя, хоч насправді, як стверджує сам автор у листі до сина, він там ніколи не бував, а зустрічався з письменником під час його гостин «в Аксакових і Бодянського».
Дігтярна тема була малоприємна авторові «Ревізора» і «Мертвих душ», якого критики-шовіністи звинувачували у пристрасті до зображення «бруду», «низькості», «копанні у смітті» та наявності «дьогтю» в його творах про побут Російської імперії. Доречно згадати, що Данилевський 1861 року на сторінках газети «Северная пчела» засвідчив: «Безсмертний Гоголь був зачарований поетичними піснями «Кобзаря» і «Гайдамаків» Шевченка».
У цих дифірамбах жодної згадки про «дьоготь», який нині став притчею во язицех усіх сучасних очорнителів нашого пророка. До них долучився навіть Володимир Путін. Він полюбляє під час уже традиційних щорічних спілкувань із росіянами згадати творчість Тараса, яка нібито малохудожня і занадто високо оцінена на догоду «братському українському народу».
Кожна з таких заяв лише доводить непересічність таланту Кобзаря і люту ненависть до нього поколінь тих, хто прагне довести, що «нікакой України нє било і нєт». Стосовно методів, до яких удаються «дьогтярі» у прагненні оббрехати українського пророка, то показовий приклад нашого доморощеного Бузини.
У книжці «Упир Тарас Шевченко» він наводить цитату з листа Кобзаря до багатія, мецената, власника маєтку Качанівки Григорія Тарновського: «Я чув, що у вас є молоденькі дівчата». Вона нібито засвідчує розпусність поета, який із задоволенням користувався послугами підневільних кріпачок з поміщицьких гаремів.
Насправді йдеться про доньок Тарновського, а лист не про розпусту, а про моральність, чужу оббріхувачам Шевченка: «Я чув, що у вас є молоденькі дівчата. Не давайте їм і не показуйте мої «Гайдамаки», бо там є багато такого… Нехай трошки підождуть, я їм пришлю «Черницю Мар’яну».