Якось упіймала себе на думці: що більше наздоганяють нас роки, то сильніше ностальгуємо і впадаємо у спогади. Щира і якась по-особливому привітна ностальгія відчувалася й на презентації книжки Галини Данильчук «Рівне у долях його мешканців». Авторка дарувала її кожному з героїв 29 нарисів або представникам їхніх родин — тих, хто пам’ятає старе Рівне, долею якого вона переймається.
Переважно не молоді вже люди раділи, наче діти, як-от пані Галина Зеленко, якій щойно виповнилося 90. Історії відомих рівненських родин вони з авторкою книжки писали разом. То була копітка, часто рутинна праця: герої нарисів знаходили натхнення розповідати, інколи зазирнувши в найпотаємніший куточок своєї душі. А краєзнавиця Галина Данильчук — уважно слухати й записувати, не дивлячись ані на годинник, ані на календар.
Вона залюбки робить це у вихідні та свята. У будні пані Галина — старший науковий співробітник Рівненського обласного краєзнавчого музею, якому присвятила 45 років. Саме тут, у його найбільшій (і все одно переповненій) залі й відбулася презентація вже другого видання книжки. Перше побачило світ сім років тому.
Золота, Садова, Поштова — історії цих рівненських вулиць назавжди переплелися з долями їхніх жителів. Дарма що дві перші давно змінили назви. Старожили пам’ятають, що саме вулицею Золотою (нинішня Підкови) у війну проходила межа єврейського гетто. Не кожен і нині наважується розповісти, як зберіг життя єврейським дітям, ризикуючи власним.
«Я народилася на Садовій, якої, на жаль, уже немає, — каже Галина Данильчук. — У нашій сім’ї частенько говорили про хлопців із лісу і про Сибір. Малою не все могла осягнути — це тепер знаю, що збірний образ рівнянина чи рівнянки тих часів приблизно такий, як пишу в одному з нарисів про Євгенію Мелещук: «У її руках була дерев’яна валізка, з якої чомусь стирчала солома. А на голові — маленька кроликова шапка. Вона поверталася із Сибіру».
Із незламного Рівного завжди йшли надпотужні імпульси національного відродження: щоб нащадки не забували, якого вони роду-племені, щоб берегли історію як зіницю ока. Чи так відбувається насправді? Не завжди. Але приклад жінки з великої літери Надії Косміаді вартий того, щоб увійти в новітню історію нашого міста. Нарис про її родину відкриває книжку.
Художник зі світовим іменем Георгій Косміаді жив і творив у мультикультурному Рівному до 1938 року. Тут народилася й до 16 років жила Надія. Але родина змушена була емігрувати. Тоді батько взяв із собою лише картини учнів, які називав «мій урожай». У Німеччині, на батьківщині мами, він так сумував за Рівним. Тільки після падіння залізної завіси вже не молода пані Надія вперше приїхала до Рівного і… не змогла забути його притягальної аури. Вона приїхала вдруге, втретє. А затим, продавши будинки в Німеччині та Італії, оселилася тут. І відкрила в місті свого дитинства артгалерею Георгія Косміаді. Тепер це одна з головних туристичних принад Рівного.
А скільки насолоди отримає кожен, кому випаде нагода поспілкуватися з мудрою інтелігентною Надією Косміаді, яка нещодавно відзначила… 96 років. Вона без проблем пригадала мову, якою говорила в юності, й тепер, як сама каже, спілкується «по-рівненськи».
Гадаю, попереду — нове видання книжки, що розповість про Рівне через нові долі його жителів. Галина Данильчук уже записує їхні невигадані історії. Ті, які мають бути на полиці в кожного, хто ідентифікує себе як рівнянин, і перейдуть у спадок дітям та онукам. Ось тільки підтримка таких титанічних зусиль мала би бути принципово іншою. Адже «Рівне у долях його мешканців» коштувало авторці… 25 тисяч особистих, ні, не заощаджень, запозичень. 20 тисяч надала міська влада Рівного. Загалом вистачило на 500 примірників. Де ви, меценати й патріоти Рівного?