Тернопільський живописець і скульптор Дмитро Стецько перегорнув сімдесяту сторінку книги власного буття. Але йому ніколи роздумувати про свої роки, бо в житті й у творчості — завжди на вітрилах часу. За характером — одинак, не терпить фальші. Мистецтво для нього — наука, а не споглядання. Найкращою для себе дією вважає процес творення.
Себе пан Дмитро називає загубленим у листопаді. Його батьки мешкали у лемківському селі Полонна, мали власний ліс. Осіннього дня 1943 року мати, носячи під серцем дитя, поїхала туди згрібати листя. У надвечір’я чоловік забрав звідти дружину вже з малям. Якого саме дня листопада побачив білий світ, не знає. Тож знаменний для нього день св. Дмитра (8 листопада).
Багатодітну родину Стецьків 1946 року силоміць вивезли з рідних місць. Другою домівкою стала Тернопільщина. Сім’я оселилася на хуторі. Дмитрик тягнувся не до рала, а до музики, різьби по дереву, малювання. Побачивши малюнки малого Дмитрика, батько зронив: «З тебе буде щось цікаве».
І ось він уже студент Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва імені Івана Труша. Але у професійному плаванні було нелегко, адже він не визнавав соціалістичного реалізму. Своє місце бачив у художньому андеграунді. Тож узявся шукати індивідуальне світосприйняття, нову художньо-пластичну мову, орієнтувався на національне, духовне. За такий пошук отримав догану, позбувся майстерні, не дозволили йому відкрити виставку. Натомість провели збори, на яких зобов’язали поголити вуса, не носити джинсів, заборонили малювати. Щоправда, наостанок «змилосердилися»: «Нехай лише різьбить скриньки».
Загублений у листопаді аж ніяк не означало, що загублений у долі. Дмитро був упевнений: попри все піде власною дорогою.
Згадалася його перша виставка у Львові 1971 року. Тоді художникові закидали щодо картини «Перестиглий хліб», на якій жниці піднімали похилену пшеницю. Виявляється, не можна було такі хиби зображати.
А вже 1989 року на персональній виставці в Києві відкрили «несподіваного Стецька», навіть до лав Спілки художників України прийняли. Але через три роки він сам з неї вийшов.
Дмитро Стецько постійно шукає себе у творчості, переходить від однієї художньо-пластичної мови до іншої. Головне для нього — «не потрапити у забронзовілість», тобто не залишитися на здобутих творчих позиціях. Він не піддається моді, бо каже, що сам є стиль. Щодесять років проводить персональні виставки, показує себе інакшим у художніх напрямах, жанрах, філософії життя і творчості, фактурі та у колористиці вирішення задуму. Скажімо, торік у листопаді представив у столиці проект «АquaVedas». Це вже — перезавантаження на великоформатні акварельні роботи.
Того ж таки листопада Дмитро Стецько подбав про персональну виставку для тернополян, назвавши її «Вітрила Часу».
Самі полотна нагадують за формою своєрідні напнуті вітрила, щоправда, сам автор називає їх полотнищами.
На його картинах жінка знакова. Часто художник у ній бачить Україну як праматір усього нашого народу.