На встановленому в Новгороді пам’ятнику 1000-річчю Росії серед видатних митців поруч зображено двох знаменитих поетів — Василя Жуковського і Миколу Гнідича. Перший з них — позашлюбний син кріпосника-поміщика й подарованої йому невільниці — кримської татарки, а про другого більшість наших сучасників нічого не знає.
Однак його доля цікава і слугує прикладом того, як потрібно переборювати життєві труднощі. Уродженець Полтавщини Микола Гнідич — онук козацького сотника. Мати померла відразу після його появи на світ. У дитинстві перехворів на віспу, яка спотворила обличчя і спричинила сліпоту правого ока. Ще одним ударом для неповнолітнього хлопця стала смерть батька, після чого Микола залишився круглим сиротою.
Через брак коштів довелося покинути навчання у Московському університеті, здобувши лише право служити колезьким реєстратором, що було найнижчим чиновницьким званням табелі про ранги. Без освіти, грошей і знатних покровителів на сироту очікувала перспектива все життя пропрацювати фактично писарчуком. Однак переклад трагедії напівзабутого нині драматурга Жана-Франсуа Дюсі, який зробив 18-річний юнак, відкрив перед ним нові можливості.
Це був час становлення вітчизняного театру, якому катастрофічно бракувало п’єс. Саме завдяки подвижницькій праці здібного до іноземних мов українця на столичних сценах постали безсмертні творіння Шиллера, Шекспіра, Вольтера. Перші власні поезії Миколи Гнідича почали здобувати популярність серед ще не численних шанувальників музи, хоч дорога на Парнас була неймовірно важкою. Це засвідчує відвертий запис у щоденнику: «Злидні та гордість — ось дві фурії, що вкорочують моє життя, захмарюючи його мороком скорботи».
Жорстоким ударом по самолюбству митця обернулася любов до майбутньої зірки театральної сцени красуні Катерини Семенової. Донька селянки та її власника-поміщика, яка мала природний артистичний дар, освоювала ази гри на сцені під наставництвом уже відомого поета й перекладача іноземних п’єс Миколи Гнідича. Однак заміж вийшла за набагато старшого за неї вдівця князя Івана Гагаріна, що шокувало світське товариство, де звикли до співжиття чоловіків з актрисами, а не до одруження з ними.
Микола Гнідич знайшов розраду в перекладі російською мовою «Іліади» Гомера, хоч навіть тут не обійшлося без прикрощів. Початківець продовжив справу Єрмила Кострова, який уже надрукував перші шість пісень твору, скориставшись так званими олександрійськими віршами. Однак витративши шість років праці, Гнідич усвідомив, що найкраще для «Іліади» підійде гекзаметр, і розпочав усе спочатку.
Цей переклад, досі найдосконаліший, став справою життя нашого земляка, що дала йому славу і звання статського радника. В армії воно відповідало чину бригадира.
Однак не був би Гнідич нащадком вільнолюбних українських козаків, якби навіть в «Іліаді» не відобразив «нездорове», на думку царських цензорів, захоплення республіканськими чеснотами стародавніх греків, назвавши свободу святою та вустами героїв твору оголосивши грецьких царів тиранами. Не дивно, що врешті-решт дозволена до друку праця стала улюбленою книжкою покоління декабристів і здобула високу оцінку Пушкіна, який «почув замовклий звук божественної еллінської мови» у викарбуваних вогнем серця текстах українця Миколи Гнідича.
Ми в Google+