За версією радянських, а нині вже російських і українських істориків, столицю України визволено від німецьких окупантів під час переможної Київської стратегічної наступальної операції, що тривала із 1 по 13 листопада 1943 року. Так фактично нівелюється роль грандіозної битви за Дніпро, провальної кривавої спроби оволодіти Києвом, яка розпочалася ще 22 вересня із захоплення Букринського плацдарму на правому березі Дніпра.
Саме з нього радянське командування двічі пробувало прорватися до столиці, бездарно прирікши на смерть безліч власних солдатів і втративши сотні танків. Воїни гинули в боях і на переправі через могутню ріку, де, за спогадами учасника тих подій російського письменника Астаф’єва, у воду «входило 25 тисяч воїнів, а на протилежному березі виходило не більш як 5—6 тисяч».
Тільки після двох генеральних штурмів 12—15 та 21—23 жовтня кривавий різник Жуков, який особисто прибув по чергову гучну перемогу на 1-й Український фронт, яким лише номінально командував генерал Ватутін, нарешті усвідомив марність і безперспективність подальших жертв. У підсумку з’явилася підписана Сталіним директива ставки, яка констатувала: «Невдача наступу на Букринському плацдармі зумовлена тим, що не було враховано умов місцевості, які ускладнювали наступальні дії військ, особливо танкових армій».
Фактично провину переклали на круті схили Дніпра й численні яруги, а не на тупоголового маршала, який нібито ні сном ні духом не відав про їх існування. Ще одним злочином Жукова і вищого радянського керівництва стало винищення в цих боях українців 16—60 років, поспіхом мобілізованих так званими польовими військкоматами на визволених територіях. «Трофейних солдатів», як називали їх німці, не лише не навчили азів воєнної справи, а найчастіше навіть не обмундировували і не приводили до військової присяги.
Зазвичай у списки бойових частин потрапляли лише поодинокі щасливчики, які не втонули під час переправи і не полягли під вогнем ворожих кулеметів, коли з однією гвинтівкою на кількох ішли в атаку. Саме завдяки цьому горе-історики досі стверджують, що, мовляв, «загальні радянські втрати у битві за Дніпро становили 400 тисяч осіб, що не перевищує втрат німецької сторони та їхніх союзників».
Насправді Київ могли визволити ще у вересні 1943 року без велетенських жертв. На відміну від тоді ще Воронезького фронту під командуванням Ватутіна, який зав’яз у боях на Лівобережжі України, сусідній Центральний фронт генерала Рокосовського 22 вересня захопив південніше від Чорнобиля плацдарм на правому березі Дніпра 35х35 км! Зосереджену тут 60-у армію командувач фронтом запропонував Сталіну повернути в напрямку Києва, але почув у відповідь, що, мовляв, «Жукову на місці видніше».
Лише через майже два місяці кривавого топтання під Букрином фактично повернулися до пропозиції Рокосовського. Саме удар переданої 1-му Українському фронту 60-ї армії в напрямку Коростеня та переможний наступ із Лютізького плацдарму змусив німців поспіхом покинути Київ, який опинився під загрозою оточення. Війська під Лютежем пішли на штурм ворожої оборони вранці 3 листопада, а зосереджену тут танкову армію кинули на прорив аж надвечір наступного дня. Так ціною велетенських втрат піхоти зберігали танки, які, на відміну від німецьких, усю війну йшли не попереду, а позаду піхотинців, які атакували.