ДАТА. Другого вересня цього року виповнилося 100 років від дня народження академіка Академії правових наук України, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора юридичних наук професора, генерал-лейтенанта внутрішньої служби Петра Петровича Михайленка.
Ця легендарна людина, яка все своє довге, насичене радісними й сумними подіями і великою духовною працею життя присвятила служінню Україні, лише кілька років не дожила до сторічного ювілею.
Мужній воїн, згодом генерал, солдат Великої Вітчизняної, який неодноразово ризикував своїм життям за нашу свободу, мав тяжке поранення. Видатний учений, автор понад 400 наукових праць, багато з яких перекладено іноземними мовами. Авторитетний політик, який від імені Української РСР підписував Конвенцію ООН з прав людини. І Вчитель від Бога, який взяв участь у підготовці близько 120 докторів і кандидатів юридичних наук, став «хрещеним батьком» понад 170 генералів.
І саме він зазнавав гонінь і тиску за свою принциповість, громадянську позицію, переконання. Його, людину, яка до кінця життя знала напам’ять пушкінську поему «Руслан і Людмила», звинувачували в українському буржуазному націоналізмі, за що намагалися позбавити всіх учених ступенів і звань...
Петро Михайленко вистояв. Захистив своє добре ім’я, яке стало відомим не лише в Україні, а й далеко за її межами. Ще за життя він був обраний почесним членом багатьох міжнародних наукових організацій. У Великій Британії йому присвоєно титул «Людина тисячоліття». В анфіладі Всесвітнього біографічного центру в Кембриджі викарбувані його ім’я і Батьківщина — Україна.
Доля подарувала мені щасливі дні спілкування з Петром Петровичем. Я брав участь у підготовці до друку останніх його монографій, слухав його блискучі виступи у студентських аудиторіях, ми разом насолоджувалися божественною музикою Баха і Генделя у Будинку органної музики...
Неймовірно важко передати ті відчуття, коли спілкуєшся з людиною, яка мала дружні стосунки з багатьма своїми видатними сучасниками, такими як, скажімо, Індіра Ганді, Чарлі Чаплін, Володимир Висоцький...
Здавалося, все навкруги завмирало, коли старовинними київськими вулицями йшов стрункий сивобородий генерал з очима мудреця, весь у золотому сяйві орденів і медалей!
Юрій ГУНДАРЄВ,
заслужений журналіст України,
для «Урядового кур’єра»