За давньою польською традицією, уродженому шляхтичеві і майбутньому видатному архітекторові дали довге ім’я Лєшек Дезидерій Владислав. Однак після конфіскації в Городецьких родового маєтку за участь в антиросійському повстанні на юнака очікувало зовсім інше життя, ніж на предків-панів, які віками жили на Поділлі.
Випускник архітектурного факультету Петербурзької академії мистецтв відмовився від кар’єри в Росії й повернувся на милу серцю українську землю. Початківцеві без досвіду і зв’язків на перших порах доводилося виконувати будь-які проекти — від спорудження цукрового заводу в Шпикові, холодильника-льодовника у Рахнах-Лісових, гуральні у Байбузах, стайні у Мошнах до рибного павільйону з басейнами-сажами й тиру на замовлення київського товариства мисливців і навіть громадських вбиралень.
Зірковий час для Городецького настав, коли українські меценати взялися за будівництво музею старожитностей і мистецтв (нині Національний художній музей), оплачувати спорудження якого держава відмовилася нібито через непотрібність його для перетвореного на провінційне губернське місто Києва. Ескіз проекту споруди виконав архітектор Бойцов, а далі в замовників розпочалися проблеми, зумовлені бажанням збудувати справді величний храм культури, хоч фінансові можливості були обмеженими.
Досвідчені майстри навідріз відмовилися від участі в авантюрі, що могла завершитися повним крахом. А Владислав Городецький вирішив ризикнути і виграв.
Пишний фасад з розкішною ліпниною фактично замаскував аскетичність архітектурних рішень, бо після огляду величного входу, східці до якого охороняли два велетенські бетонні леви, увага відвідувачів перемикалась на експонати музею, а не на його приміщення. Саме на спорудженні музею старожитностей і мистецтв розпочалася тривала співпраця архітектора Владислава Городецького з двома киянами — італійським скульптором Еліо Саля й інженером-будівельником Антоном Страусом.
Антон Страус — піонер у застосуванні в Російській імперії бетонних набивних паль, які замінили малоефективні на дніпровських схилах звичні фундаменти. А талановитий італієць першим замінив гіпсову ліпнину, яка була недовговічною у зовнішньому оформленні будівель, на цемент.
Захоплюючись найвідомішим шедевром Владислава Городецького в Києві — знаменитим Будинком з химерами, маємо віддати належне не лише мистецькому хисту маестро архітектури. Жоден прагматичний замовник не погодився б оплачувати схожий проект, однак його автор був ще й бізнесменом та співвласником цементного заводу. Городецький не лише фактично ввів моду на новий товар, а й будинок своєї мрії перетворив на візитівку власних можливостей і пропонованого ним на будівельному ринку матеріалу.
Звично називаючи цю споруду архітектора Будинком з химерами, чомусь ігнорують, що міфічних персонажів у його оформленні майже немає. Бетонні голови слонів, носорогів, оленів і навіть велетенські жаби та ящери — зображення цілком реальних істот. Усередині приміщень Городецький теж дотримався натуралізму, сміливо поєднавши любі серцю гарбузи із заморськими ананасами, а незамінні для борщу буряки — з екзотичними ківі, довівши, що дива — насамперед у нашому вмінні бачити красу довколишнього світу.