Жінка теж чекає на свого воїна. Останній оглушливий скрип і стомлений видих гальм, за хвилину в тамбурах з’являються ті, що повернулися з пекла. Урочистість моменту порушує лише те, що чоловіки всю дорогу святкували, що залишилися живими. Мабуть, саме тому Євгенія зустріла свого чоловіка словами: «Ах, ти ж паразите! Я тебе тут чекаю, а ти з чаркою милувався?!» В цих словах — і безмежна радість від возз’єднання родини, і шестимісячна самота — час, коли надія була на Бога.
Сім років тому Віктор та Євгенія познайомилися в одному з ресторанів Хмельницького, де дівчина працювала офіціанткою. Перший погляд, перша усмішка — і вони незчулися, як проговорили майже добу. На заставі дівчина швидко заприятелювала з колегами Віктора і вирішила, що тут їй подобається. І почався їхній прикордонний роман.
Квітково-цукерковий період, весілля, народження дитини — усе промайнуло за мить. Життя не забарилося нагадати про випробування. Постійні переїзди — сьогодні тут, завтра там. На руках маленький Артем. Тричі на рік доводилося обживати нове місце: «Жодних нервів не вистачить так жити! Та, пам’ятаю, моя хрещена все казала мені: «Заспокойся, твій чоловік тобі найрідніший, і кращого не знайдеш».
Ще два роки тому родина Костецьких не могла уявити, що наступним випробуванням на міцність стане війна. Віктора призвали 3 вересня 2014 року. Вже 29 вересня він відбув до зони АТО. Женя згадала, як серйозно Артемко тоді запитав: «Там же стріляють? А тато повернеться?»
«Що я тоді відповіла? — вона промовила твердо і тривожно: — Звичайно! Обов’язково повернеться!»
Євгенія обурюється: «Вони їхали до Маріуполя цілий тиждень. Техніка розсипалася під ними. У Тернополі, у Вінниці ставали на ремонт. Усе таке старезне!»
І почалися півроку чекання і молитов. Дзвонили одне одному то десять разів на день, то раз на три дні. Іноді все, що чула Женя у слухавці, було: «Нас обстрілюють. Не можу говорити. Все. Бувай». Разом із сином дивилася новини і чекала хоч якихось звісток: «Найважчим днем за півроку було 24 січня. Тоді обстрілювали Маріуполь, пам’ятаєш?»
Віктор весь цей час був на десятому блокпості. Солдати стояли на варті цілодобово по черзі. 4 години на ногах, 8 годин відпочинку. Ні днів, ні ночей — лише замкнене коло чергувань. Уночі миші гризли військовим нігті. Цьому міг зарадити лише місцевий кіт Федя, який відганяв гризунів і грів солдатські душі, — химерна часточка миру, закинута на лінію фронту. Його Віктор привіз додому як трофей. Уся родина пишається, що змогла переманити на свій бік такого спритного «сепаратюгу».
Ольга ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»