Проходить він нелегко, а подекуди й болісно. Попри вимоги Закону України «Про декомунізацію», згідно з якими до 21 лютого місцеві ради мали ліквідувати топонімічні ознаки тоталітарного минулого, декомунізація в області ще не завершилася. Приміром, звичні для багатьох ще з дитинства пам’ятники подекуди виявилися міцнішими за бажання сучасників з ними попрощатися.
Чи не найстійкіші — Черкаський та Монастирищенський райони. Як повідомив директор департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації Сергій Пасічник, тут ще по чотири комуністичні символи. А загалом із 42 пам’ятників, що залишилися у спадок після радянських часів, в області демонтували 15. Ще два — частково.
У Канівському районі демонтували знак борцям-організаторам радянської влади. Стелу ж залишили і перейменували її в пам’ять жертв Голодомору, запланувавши реконструкцію. А в селі Мельники Канівського району пам’ятник командирові партизанського загону Семенові Федоренку, який обстоював радянську владу під час громадянської війни й загинув 1921 року, вирішили взагалі не чіпати.
У Черкасах залишилося два досі не демонтованих пам’ятники. Витрати на демонтаж покладено на місцеві ради, що часто викликає певні нарікання.
З перейменуванням населених пунктів також не все однозначно. Загалом в області налічувалося 428 населених пунктів, де є об’єкти, що потрапляють під перейменування. Скільки з них уже отримали нові назви, точно дізнатися не вдалося.
Нещодавно парламентський комітет схвалив перейменування в Україні кількох десятків населених пунктів, зокрема й селища Петровського в Золотоніському районі Черкащини на Степове. Нині там живуть аж двоє людей. Правда, перейменування на них ніяк не вплинуло. «Живемо як і раніше, — розповідає В’ячеслав Терлецький. — У мене хлібопічка є, помідори, картопля, борошно. У місті, в магазині буваю рідко — там така дорожнеча! У мене пенсія невелика, там би не прожив». — «А не сумно тут самому?» — запитую. «Сумувати ніколи. З ранку до вечора працюю, як заведений: кіз доглядаю».
Це колись тут вирувало життя, будували цегляні хати, народжували дітей, працювали дві рільничі ланки, сади фруктові буяли. Яка ж то краса була! Сьогодні Степове більше нагадує безлюдний хутір: у ньому прописано 22 жителі, а насправді постійно живуть лише двоє — відставник В’ячеслав Терлецький і його донька Ірина Вітохіна. Як розповіли у Вознесенській сільській раді, дехто своїх старих батьків забрав до міста, інші порозбирали хати й перебралися до куплених у Вознесенському й Пальмірі. Іноді дачники навідуються, та більшість давно й дорогу забула. Магазин не працює, автобус не заїжджає, бо змінив маршрут у напрямку Привітного. Добре хоч дорогу до Степового взимку прогортає сусіднє підприємство «Пальміра-відгодівля». Це вже друге село на лівобережжі Черкащини з такою назвою: трохи раніше Степовим стало Ленінське у Чорнобаївському районі. Воно утворилося наприкінці 50-х років минулого століття із трьох сіл: Самовиця, Більки і Мутихи. Тоді їхнє населення силоміць виселили в необжитий степ, а родючі чорноземи затопили водами Дніпра під час створення Кременчуцького водосховища. Жителі цих сіл дуже хотіли зберегти старі назви, проте влада тоді нікого не питала. Повернення історичної назви залежало від думки сільського голови Ленінського, та назва Самовиця для нього виявилася чужою. Так село й стало Степовим, але таких назв в Україні сотні, як і Лісових, Берегових. Може, колись дійдемо до своїх коренів?
В обласному центрі триває процес перейменування вулиць. Черкаський міський голова Анатолій Бондаренко днями підписав розпорядження про перейменування 62 вулиць і провулків міста.