ІМ’Я З НЕБУТТЯ
Одна війна зробила тернополянина Славка Луцишина легендою, інша — забрала життя
Славко Луцишин… Ім’я — з небуття. Чим прислужилося воно історії? Цікавим фактом. З’ясувалося, Славко був наймолодшим вояком Першої світової війни.
Про це в листопаді 1936 року повідомляв львівський часопис «Літопис Червоної Калини». Старі журнали, газети нині, звісно, мало хто передивляється. Чого не сказати про тернополянина Ігоря Аркушу. Він гортає їх в архівах, розшукує в Інтернеті, читає, бо досліджує — щоправда, часи Другої світової, зокрема матеріали, які стосуються дивізії «Галичина». Проте будь-які історичні цікавинки не пропускає повз увагу. Ось і невеличкі журнальні текстівки під світлинами про Славка Луцишина теж у нього викликали неабиякий інтерес, тож скопіював, але відклав «на потім». Однак, як інколи буває, це «потім» затягнулося на певний час. Нарешті згадав про матеріал, які тернопільські сайти одразу видали «на-гора». Чи то збіг обставин, чи випадковість, але виринули рядки з тривалих десятиріч саме в 105-річчя від дня народження Славка Луцишина. Це, напевно, своєрідний знак, що треба пам’ятати історію рідного краю, добрі справи співвітчизників.
Малий вояк Славко Луцишин (світлина з часопису «Літопис Червоної Калини»). Фото надане автором
Завдяки Ігорю Аркуші теж перегорнув сторінки «Літопису Червоної Калини» за 1936 рік. І дізнався, що українець Славко Луцишин народився в Тернополі, в мікрорайоні Загребелля, на вул. Болотній, 19. Йому судилося стати наймолодшим вояком Першої світової війни. В сім років потрапив у діючу австрійську армію (тоді Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії) і перебував у її лавах впродовж 1915—1918 років, «пройшов російський та італійський фронт». Під Озерною, що нині в Зборівському районі на Тернопільщині, отримав поранення. Як став армійським «сином»? Якщо зважити на замітку, то, мабуть, через те, що батько перебував у фронтових окопах і навіть потрапив у російський полон, а мати евакуювали в табір у містечко Гмінд Нижньої Австрії. Безпритульного хлопчика забрали із собою австрійські військові частини. Часопис опублікував світлини, на яких Славко зафіксований серед старшин і генералів австро-німецького генерального штабу, а також у шпиталі як санітар. З публікації водночас дізнаємося, що 1936 року він студіював медицину.
Ігор Аркуша каже, що на цьому Славкові сліди губляться, хоча «цікаво було б дослідити його подальшу долю, віднайти, де саме була та вулиця Болотна, 19 і встановити якийсь знак, навіть зображення малого вояка».
Не хотілося мені на цьому поставити крапку — звернувся до знаного у краї архівіста, краєзнавця, тернополезнавця Любомири Бойцун. З’ясувалося, що все життя вона сама проживає на цій Болотній, щоправда, давно вже вулиця називається Чумацькою. Мікрорайон Загребелля за радянських часів перейменували на «Дружбу», про це знає нині чи не кожен житель обласного центру. Зберігся й будинок Луцишинів. Певна річ, його за тривалі роки перебудували і нині тут проживає внук однієї зі Славкових сестер.
Безпритульним Славко залишався, мабуть, лише в роки Першої світової. Адже батько й мати, щойно закінчилася війна, повернулися додому, до Тернополя. Вони, за словами Любомири Бойцун, виховали двох синів і чотирьох доньок. Господар був добрим бляхарем і ковалем. Доля самого Славка Луцишина виявилася трагічною. Як і багато його краян, він теж прагнув незалежної України, пішов у підпілля. Й загинув, маючи лише 35 років. Напевно, для історії він був обраною особою. Адже відомо, де й коли закінчив своє земне життя, про це можна прочитати навіть в одного з польських авторів. 9 жовтня 1943 року о 19 годині вороги вбили Славка в самому центрі Тернополя. Звісно, ще чимало сторінок його життєпису залишаються не вивченими, не дослідженими. Можливо, хтось з істориків, краєзнавців докладеться до цього.