Досі заздрячи аграріям Західної Європи, які на гірших ґрунтах, ніж українські чорноземи, збирають у кілька разів вищі урожаї, маємо пам’ятати, що однією з причин глобального занепаду сільського господарства в СРСР стало оголошення генетики лженаукою. Переслідування генетиків розпочалось ще у 1930-х роках, а приклад замордованого в тюремній камері вченого світового рівня Миколи Вавилова став грізним застереженням для тих, хто ставив науку вище від політики й ідеології. Однак остаточний погром генетики через війну довелося відкласти аж до сесії ВАСГНІЛ (Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна), що проходила у Москві з 31 липня по 7 серпня 1948 року.
Вона стала тріумфом мічурінського біолога героя Соціалістичної праці, тоді ще лауреата двох Сталінських премій першого ступеня, кавалера трьох орденів Леніна (до них згодом додасться ще п’ять аналогічних нагород), академіка Трохима Лисенка. На сесію допустили кількох прихильників генетики, виступи яких десятки разів перебивали знущальними коментарями із президії та образливими вигуками із залу.
16 серпня 1948 року нібито на виконання рішень науковців ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про стан викладання біологічних наук і заходи зі зміцнення біологічних кафедр у вузах», яка зобов’язала звільнити з роботи всіх «менделістів-морганістів-вейсманістів». До їх розряду потрапили всі генетики і навіть невгодні начальству науковці, яких огульно звинуватили у симпатії до «буржуазної лженауки».
Фактично йшлося про політичне рішення, бо, на відміну від лисенківців, які обіцяли триразово підвищити урожайність завдяки «гіллястій пшениці» та іншим міфічним дивам мічурінської науки, генетики були реалістами. Та найбільшим їхнім злочином проти діалектичного матеріалізму в його сталінському розумінні були твердження про гени, хромосоми і спадковість. Вусатий вождь не хотів вірити, що жодне виховання не перетворить Шарикова на професора Преображенського, бо це суперечить об’єктивним законам природи.
На відміну від генетиків, фішкою лисенківців стали спроби загартовувати і виховувати сорти рослин і породи худоби, що не дало жодної користі й відкинуло без того відсталу аграрну галузь на десятиріччя назад. Іншого результату бути не могло, адже нікому ще не вдалося здолати законів, що керують Всесвітом. Отож недаремно на Заході єхидно коментували, що «Лисенко — це Сталін в науці, а Сталін — це Лисенко в політиці».
Здавалось би, нині перипетії боротьби лисенківців проти генетики цікаві хіба історикам науки. Однак уже в часи ліберала Хрущова буквально за день ліквідували Українську академію сільськогосподарських наук (нині Національна академія аграрних наук України) за критику намірів партії розорати береги річок і запровадити тотальну хімізацію аграрного виробництва.
Науковці вже у незалежній Україні, навчені гірким досвідом спілкування із владою, підтримали курс Кучми на паювання сільгоспугідь та з піною на вустах доводили, що дорогі іноземні бурякозбиральні комбайни нам не потрібні, бо в рази дешевше використовувати ручну працю сільських жінок. Фактично це стало рецидивом лисенкіщини чи, точніше, страшної лженауки догоджання владі, яка надто дорого обходиться країні й суспільству.