10 грудня 2018-го виповнюється три роки, як з нами немає Анатолія Олександровича Шевченка.
Народився він 25 січня 1939-го в м. Павлограді Дніпропетровської області. Батько Олександр Іванович працював трактористом, водієм, пройшов війну 1941—1945 рр., нагороджений орденами і медалями. Мати Парасковія Максимівна, сестра Алла і молодший брат Валерій. Дитинство, школа в с. Старі Кодаки.
Багато добрих спогадів пов’язувало його з Новомосковськом на Дніпропетровщині на р. Самарі. Туди Анатолія Олександровича направили на роботу після закінчення технікуму громадського харчування. Тут він почав трудовий шлях спочатку кухарем, після закінчення Донецького інституту радянської торгівлі — завідувачем виробництва, начальником відділу громадського харчування, а 1967-го став директором Новомосковського тресту їдалень, в якому було 700 працівників. Саме тут він як молодий керівник ставав на ноги, досягав успіхів. З’явилася сім’я: дружина Світлана Андріївна, сини Сергій і Дмитро.
За високий рівень організації харчування, будівництво об’єктів громадського харчування 1972 року його нагороджено орденом Трудового червоного прапора. А 1975-го призначено начальником обласного управління громадського харчування Дніпропетровського облвиконкому, де він пропрацював вісім років. Це були найкращі й найплідніші роки його життя. За цей період було проведено три всесоюзні наради з організації громадського харчування, область 13 разів отримувала перехідний Червоний Прапор Ради міністрів УРСР і Укррадпрофу. Споруджена в ці роки будівля управління громадського харчування не мала аналогів у Союзі. На високому професійному рівні, дбаючи про людей, організовували гаряче харчування у школах, вишах, на промислових підприємствах.
Разом з першим секретарем міського комітету партії В. Ошком з пайовою участю промислових підприємств було побудовано в с. Чаплі найбільше у країні свиновідгодівельне господарство на харчових відходах із 39 тисячами голів. За цей час Анатолія Олександровича нагороджено орденом Жовтневої революції, присвоєно почесне звання «Заслужений працівник торгівлі». Він був депутатом обласної ради трьох скликань.
1983 року Анатолія Олександровича перевели до Києва, в міністерство торгівлі УРСР на посаду начальника головного управління громадського харчування. Він багато зробив для розвитку системи громадського харчування. За період його керівництва побудовано 13 заготівельних фабрик кожна потужністю 5-10 тонн.
З перших днів Чорнобильської катастрофи Анатолій Олександрович брав участь в організації гарячого харчування учасників ліквідації аварії. Його було нагороджено орденом Трудового червоного прапора, грамотою президії Верховної Ради України, трьома грамотами голови союзної державної комісії з ліквідації аварії на ЧАЕС.
Важко і болісно він переніс ліквідацію міністерства торгівлі, по суті, тієї галузі громадського харчування, якій присвятив життя. В подальшому працював генеральним директором ВО «Укртехносервіс».
1995 року указом Президента його було призначено заступником, а з 1997-го — першим заступником голови правління державної акціонерної компанії «Укрресурси».
Перебуваючи на пенсії, Анатолій Олександрович активно підтримував стосунки із земляками, беручи участь у створенні й працюючи виконавчим директором МГО «Земляцтво Придніпров’я», проводячи зустрічі, урочисті збори і заходи. Він пишався тим, що його виростила і виховала Дніпропетровська земля.
На жаль, наприкінці життя він тяжко хворів, останній рік життя боровся з онкозахворюванням.
Анатолій Олександрович був талановитим керівником і організатором, присвячуючи себе справі, якою займався. Він був щирою, чесною, порядною і дуже доброю людиною, справжнім другом і товаришем, люблячим і турботливим чоловіком, батьком, дідусем.
Світла йому пам’ять.
Діти, рідні і близькі