«Молода, гарна, вийди заміж, виїдь за кордон», — казали 22-річній Анні, але вона мала інші плани на найближче майбутнє.
Дівчина пережила окупацію Херсонщини: добре знає, що таке ховатися від ворожої артилерії та дронів, якими росіяни знищують правий берег Дніпра — її рідне село щодня перебуває під ворожими обстрілами. Анна приєдналася до лав 39 окремої бригади берегової оборони 30 корпусу морської піхоти й бере участь у проєкті «Контракт 18-24». Пригадує, коли прийшла до ТЦК, чоловіки дивилися на неї з подивом.
Найщасливіший день: «Наші зайшли!»
Нині військова на позивний «Афіна» проходить підготовку до навчання, попереду — БЗВП (базова загальновійськова підготовка). Інструктори в один голос стверджують, що дівчина одна з найкращих у групі та демонструє виняткові лідерські якості. Вона вже очолила відділення.
«Я тут одна дівчинка, але мене це взагалі не бентежить, бо маю двох братів, та й взагалі з дитинства мене оточували переважно хлопці. Умію з ними спілкуватися. І, скажімо так, жодних поблажок тут не маю. Бо у війську всі рівні, ми насамперед воїни», — каже «Афіна».
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Анна жила і працювала в Харкові. Місто щодня потерпало від ворожих обстрілів, але для дівчини найважчим випробуванням стала не небезпека, а те, що не було зв’язку з мамою й братами, які потрапили в окупацію на Херсонщині.
«У нас дуже дружна родина, ми звикли постійно спілкуватися, навіть коли жили окремо, і я просто місця собі не знаходила, бо не знала, що з моїми рідними. Зрештою вирішила, що зроблю все можливе, щоб прорватися до них. Моя подорож в окупацію — це історія, якої ніколи не забуду. На окуповану територію заїхала через Василівку, сірою зоною проїхала на лівий берег Дніпра, а вже звідти через 15 російських блокпостів добиралася до свого села. На кожному мене перевіряли, допитували — думала, посивію, доки дістануся додому», — розповідає вона.
Далі були місяці в окупації — без зв’язку із зовнішнім світом, фактично без грошей, але поряд з родиною, що для Анни найважливіше.
«Певно, найщасливіший для мене день — той, коли молодший брат прибіг з українськими шевронами в руках і з криками: «Наші зайшли!» Я спочатку не повірила, пішла на вулицю, а там купа військових машин, наші прапори, люди з квітами. Руки тремтіли, здавалося, що це сон. Як я плакала! Пам’ятаю, підбігла до хлопця у пікселі, обійняла його і кажу: «Пообіцяйте, що ви нас більше ніколи не залишите!» — згадує ту щасливу мить.
Херсонщина важко оговтувалася від російської окупації. Усе заміновано, транспортного сполучення майже не було, так само як світла, води й газу. Проте люди не виїжджали, намагалися налагодити життя на рідній землі. Невдовзі росіяни почали обстрілювати правий берег, і щоразу жорсткіше. З часом обстріли стали щоденними. Прилітали КАБи та FPV.
«Старший брат пішов воювати, мама з молодшим братом поїхали в Херсон, бо там була робота і хоч якась цивілізація. Вимагали, щоб я поїхала з ними. А для мене це така трагедія — залишити будинок, обійстя, моїх котиків, песиків, і я довго не могла змусити себе зробити це. Родина сварилася: мовляв, чому ти там сидиш, адже розумієш, що кожного дня можеш загинути? А я зберуся їхати — і щоразу сідаю та плачу. Навіть коли переїхала в Херсон, намагалася приїжджати в село. Аж доки військові не переконали мене, що такі подорожі надто небезпечні», — розповідає Анна.
А ще каже, що намагалася влаштуватися на цивільну роботу, але серце не лежало до цього. Зрештою вирішила, що піде захищати країну. Бригаду обрала одразу — 39 ОБрБО обороняла її село, тож вона вже мала там багато знайомих.
«Бачу мету — не бачу перепон»
«Підрозділ жартома називають бригадою сімейного типу. І це справді так. Там чудові люди, які вже стали для мене другою родиною. Мама мене підтримала. Сказала, що свого часу теж мріяла про військову професію, але не пустив батько, тож вона не буде перешкоджати моєму життєвому вибору. Зібрала документи, поїхала до Одеси в рекрутинговий центр бригади, там мені все пояснили, допомогли оформити документи. І ось я тут», — каже захисниця України.
За словами Анни, вона має впертий характер: «Бачу мету — не бачу перепон», — чітко зауважує.
Саме ця впертість допомагає їй і зараз, коли триває інтенсивне навчання групи проєкту «Контракт 18-24». Теоретичні заняття, фізичні навантаження, тактика, марш-кидки — усе це «Афіна» проходить нарівні з хлопцями. Ба більше, за короткий період вона спромоглася стати командиром відділення, і до своїх обов’язків ставиться вкрай відповідально.
«Я викладаюся на максимум. Так, треба мати певний рівень авторитету, щоб хлопці слухалися. Насправді важко, бо в кожного різний характер, але ми знаходимо спільну мову. Усі знають, що я вимоглива до дисципліни, нетерпима до запізнень та пофігізму. Водночас і хлопці впевнені в тому, що я не буду прискіпуватися до дрібниць і завжди намагаюся вирішити якісь питання, обговорити, знайти компроміс», — розмірковує «Афіна».
Попереду ще кілька місяців БЗВП, а вже потім — служба в омріяному підрозділі. «Афіна» з нетерпінням чекає моменту, коли зможе приєднатися до бойового колективу.
«Чи боюся потрапити на передову? Ні. Бо я достатньо встигла побачити і відчути на собі. КАБи, артилерія, міномети, дрони — усе це для мене не новина. Я вже хочу працювати. Дуже подобається медицина. Причому це те, чого спочатку боялася найбільше — думала, не зможу, а зараз усе чудово виходить. Тож, думаю, впораюся і з бойовими завданнями», — упевнена вона.
До речі, «Контракт 18-24» — це добровільна ініціатива, що дає змогу українцям у зазначеній віковій категорії приєднатися до Сил оборони України на один рік. Проєкт пропонує гідну фінансову винагороду, професійний бойовий вишкіл за стандартами НАТО та соціальні гарантії, яких не дає жодна цивільна професія.
Людмила КЛІЩУК, АрміяInform, онлайн-медіа Міноборони