" «Поранені від болю скручувалися в клубок, але нас, медиків, підтримували»"

28 квiтня 2015

Старша операційна сестра хірургічного відділення Дніпропетровського військового госпіталю старшина медичної служби Діана Кагратаманян професію обрала свідомо. І вибір цей не був легким, бо пройшов через війну. Від трагічних подій у Нагорному Карабасі, де тоді служив її батько, маленьку Діану не захистили ні висока огорожа військової частини, ні турбота матері. Тоді 13-річна дівчинка весь вільний час надавала посильну допомогу медичному персоналу, що виходжував поранених.

Згодом військові дороги привели сім’ю Кагратаманян в Україну, де Діана, закінчивши середню школу, вступила до Дніпропетровського медичного училища. Здобувши фах, розпочала медичну кар’єру у шпиталі.

— Робота в госпіталі значно відрізняється від цивільних медзакладів. Окрім атрибутів військової служби — навичок володіння особистою зброєю, стройової підготовки, навчально-бойових тривог тощо, — військова медична сестра мусить уміти організувати роботу і в польових умовах, — пояснює Діана.

Перший польовий досвід старшина Діана Кагратаманян отримала під час ліквідації наслідків вибухів на військових складах поблизу села Новобогданівка (Запорізька область) у складі бригади, яка забезпечувала медичний супровід військових розмінувальних груп. З початку воєнних подій на сході старшина у складі 25-ї повітрянодесантної бригади визволяла Краматорськ, Слов’янськ, Дебальцеве й інші населені пункті Донбасу.

Старшина Діана Кагратаманян з колегами надала допомогу 1723 бійцям — жодного не втратила. Фото автора

— Найважче в моїй роботі — чекати хлопців з бойового завдання. А найбільше щастя — коли нікому не потрібна моя допомога, — каже Діана.

В тилу, після повернення з передової, виявилося не легше. Дніпропетровський військовий госпіталь, де нині працює Діана, став одним з основних евакуаційних центрів.

— Бували дні, коли ми по три доби майже не виходили з операційного блоку, — пригадує вона. — О шостій вечора заходили в операційну, а о сьомій ранку виходили: приймали по 50—80 поранених за ніч, хвилин тридцять відпочивали — і знову за роботу. Від утоми валилися з ніг. Та хлопці, які від болю скручувалися в клубок, нас, медиків, підтримували, навіть залицялися — так і трималися одне за одного, — розповідає старшина. — З початком бойових дій наше хірургічне відділення добре переобладнали й дообладнали коштом Міністерства оборони і волонтерів. Аби ще рентген-апарати поставити в операційних. Але не лише завдяки сучасній апаратурі військові лікарі рятують життя — велике значення має кмітливість.

— Одного разу під час операції, — пригадує Діана, — ми не могли дістати дрібний осколок. Тоді хтось із нас запропонував витягнути його за допомогою магніту. Спробували — вийшло. Нині за такою методикою, почасти навіть без загального наркозу, у перев’язочній виймаємо дрібні осколки з мінімальними надрізом і травмуванням.

Як стверджує наша героїня, військова медична сестра повинна бути холоднокровною, зосередженою, зібраною, працювати без емоцій. Але ж медичні сестрички не роботи, вони звичайні дівчата, і теж плачуть. Та жоден з їхніх пацієнтів цих сліз ніколи не побачить.

Аркадій РАДКІВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua