Історія лібералізації банківського сектору різних країн та проникнення туди іноземних капіталів неоднозначна та строката.
Першими свої національні ринки для експансії іноземних коштів відкрили промислово розвинені країни, проте далеко не всі. Так, якщо США це зробили ще на початку 80-х років минулого століття, то, приміром, Канада на це пішла лише 1999-го. І донині в останній існують різні обмеження на перебування іноземного капіталу в банківській системі. Це дуже дивно для такої цивілізованої держави. Та якщо вона так робить, то має свої національні інтереси.
До початку 1990-х років дуже закритим був і банківський сектор країн Латинської Америки. А з середині 90-х років минулого століття цим державам, які потерпали від різних криз, конче потрібні були кошти у вигляді залучення іноземного банківського капіталу. Отож уже через кілька років структура власників установ фінансового сектору цих країн докорінно змінилася:місцевий капітал Чилі, Колумбії, Мексики та Перу відчутно потіснили вливання коштів з інших розвинених країн.
У Південно-Східній Азії іноземні банки порівняно з Латинською Америкою та Східною Європою відіграють значно меншу роль. Це здебільшого пов’язано з політикою місцевої влади, яка обмежує доступ іноземних учасників на ринки роздрібних банківських операцій. Цікаво, що такі дії щодо закордонних грошей у місцевих фінансових системах проводилися і проводяться нині у відомих фінансово-бізнесових центрах Гонконзі й Сингапурі. Так тут регулюють кількість іноземних філій фінансових установ.
Звісно, що найцікавіший для нас досвід країн Центральної та Східної Європи. Як зазначають міжнародні експерти, загалом у цих регіонах (крім Росії) західноєвропейські банки контролюють близько 80% всіх банківських активів. У більшості держав їм вдалося захопити більшість керівних висот у системі. Якщо місцевий капітал у цих країнах і має якесь значення на ринку, то йому доводиться «стояти» лише на третьому місці після іноземного та державного.
У Східній Європі, зокрема й Україні, прихід іноземних грошей у систему відбувався і відбувається двома шляхами: за рахунок зростання на власній базі та за рахунок купівлі місцевого банку, що працює.
Найбільшу активність щодо скуповування національних фі н установ іноземні капітало вк лад н ики виявляли в Чехії, Угорщині, Польщі, Хорватії, Естонії, Латвії, Болгарії тощо. Більшість таких «покупок» було зроблено в ході приватизації державних банків та меншою мірою через механізми фондового ринку.
Інтерес інобанків до активів у «не своїх» країнах значно посилився після вступу деяких країн до ЄС. Місцеві банківські системи почали сприймати як частину єдиного європейського ринку.
Специфічний (як і в багатьох інших питаннях) підхід до цього аспекту в Росії. Там, як відомо, дуже довго і дуже гостро дискутували це питання. Нині невирішеним для інвесторів залишається, по суті, одне питання: фактична заборона на відкриття філій іноземних банків без утворення дочірньої фінустанови.
На тлі інших банківських ринків Росію виокремлює досі ще дуже низький ступінь проникнення іноземних гравців. Проте шаленими темпами в РФ розвивається національна система, якій вже припало до смаку «гостювання» на банківському рин ку України та інших країн.