2 серпня. Ми вирушаємо на Соловки. В автобусі — люди з різних міст України. Нас об’єднало бажання вклонитися могилам земляків, яких замордували на цій землі під час «чистки суспільства від антирадянських елементів» у 30-х роках минулого століття.
3 серпня. Околиця Санкт-Петербурга. До болю в серці вразило Левашовське меморіальне кладовище. Обіч дороги пам’ятник-гільйотина, яка ось-ось забере людське життя. Навпроти — постамент із сірого каменю з написом «Левашовская пустошь». Залізний язик дзвона сповіщає небіжчиків про нас, відлуння його розходиться навсібіч. З прапорами, на яких чорні стрічки, вінками, хлібом, рушниками, калиною, чорнобривцями, іконками, свічками та рідною землею стоїмо біля гранітного хреста, читаємо напис: «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним у 1937—1939 роках». Вгорі на хресті написано російською мовою: «Вечная память украинцам безвинно убиенным».
4 серпня. Наша делегація прибула до Петрозаводська, невеликого міста на березі Онезького озера. Були на екскурсії в Національному музеї Республіки Карелія, якому 142 роки. У другій половині дня в Центрі національних культур зустрічалися з представниками Карельського республіканського громадського товариства «Калина», міністром з питань національної політики, зв’язків із суспільними, релігійними об’єднаннями та ЗМІ Ланою Мігуновою та главою Петербурзького міського округу Миколою Левіним.
5 серпня. Цей день схвилював найбільше: поминальна процесія у Сандармосі. Зібралося багато людей, нас вирізняють синьо-жовті прапори та вишиванки. Йдемо хресною ходою по асфальтованій доріжці. Звучить траурна музика, годинник вистукує хвилину мовчання, виступають урядовці Карелії та Санкт-Петербурга, представники різних країн.
Дивишся на хрести, надгробки і думаєш: скільки людського цвіту тут полягло! На центральному майдані пам’ятний знак з написом: «Здесь, в урочище Сандармох, месте массовых расстрелов, с 1934 по 1941 годы убиты свыше 7 тысяч ни в чем не повинных людей: жителей Карелии, заключенных и спецпоселенцев Белбалтлага, узников Соловецкой тюрьмы. Помните о нас, люди! Не убивайте друг друга!» Далі — триметровий козацький хрест із сірого граніту «Убієнним синам України». Отець Іван відправляє панахиду. Місце це страшне. Саме у Сандармосі в’язнів убивали біля могил.
Їдемо далі. У краєзнавчому музеї Медвежогірська ознайомлюємося з документами й експонатами, які розповідають про спорудження Біломорсько-Балтійського каналу. Він простягся на 227 км. Практично руками в’язнів прорито 37 км каналу, за 20 місяців зроблено 19 шлюзів, ширина камер яких 14 м, глибина — 4 м, а довжина — 200 м.
6-8 серпня. Вранці наша делегація прибула катером до острова В.Соловецького Архангельської області, що за 63 км від материка в Білому морі. Хто сюди потрапляв, живим не повертався. Поталанило лише трьом.
Соловецький кремль — велична споруда першої половини ХV ст. Величезні брили рівно складені в чотири башти та міцні стіни. Саме в цьому підземеллі 25 років карався останній запорозький кошовий отаман Петро Калнишевський.
Йдемо до Соловецького каменя та дерев’яного хреста, що розташовані на Алеї Пам’яті. Ієромонах Соловецького монастиря отець Петро та отець Іван відслужили літію за загиблими. Йдемо в бараки, які будували в’язні. В одному з них експозиція «Соловецкие лагеря и тюрьма 1920—1939».
Соловецький табір примусових робіт особливого призначення створено 13 жовтня 1923 року на основі Північних таборів примусових робіт (концентраційних таборів). Північний концтабір переведено на Соловки наприкінці липня 1923 року. У 1939-му це була Соловецька тюрма. Особливо вразив напис на стіні в бараку «Советская власть не карает, а исправляет». Загалом у таборі 1927 року було 12896 ув’язнених, на острові — 7445 осіб. Це були представники 49 націй, їній цвіт. Осіб до 30 років — 44%, а до 40 — 24%.
Наступного дня йдемо на Секірну гору. У 1923—1930 роках тут був чоловічий штрафний ізолятор. Термін покарання — від одного місяця до одного року. Його начальники доходили й до такого маразму: примушували в’язнів переливати воду з однієї ополонки в другу. А ще вони копали собі могили, яких із початком зими було дедалі більше. Люди або вмирали з голоду, або замерзали в камерах, які були в церкві, що стояла на горі. Церква поділена на дві частини. У верхній був «строгий изолятор», у нижній — «изолятор №2». У засудженого відбирали всі речі та в спідньому відправляли до ізолятора. Ні ліжок, ні поличок там не було. Люди стояли на підлозі, вкритій інеєм, босі. Отримували кусень хліба та кварту окропу через день.
Помолилися в церкві за безневинні душі, востаннє пролунала пісня «Журавлі»: ми прощалися із земляками... Наступного року ми знову до вас приїдемо.
Тетяна ЧАРКОВСЬКА,
учитель-методист
для «Урядового кур’єра»