Скільки себе пам’ятає, Тетяна Марківна Жила з села Байбузи Черкаського району завжди відзначала новорічні та різдвяні свята у веселому, гамірливому колі родичів та друзів. Їхня велика сім’я щоразу збиралася цієї січневої пори, аби погомоніти, поспівати. Так непомітно й дати народження, які також припадали на ці дні, спливали одна за одною, ніби колгоспні коні пробігали мимо й розтавали в ранковому тумані. Ось і добігли вони до сотні. Зі сторічним ювілеєм недавно її вітали всім селом, ще й з району керівники приїхали. Та це не така вже й знаменна дата, як вважає ювілярка. Тим паче, що, як з’ясувалося при глибшому дослідженні, їй насправді вже виповнилося 102 роки.
У селі як раніше було? За роботою забували не те що якісь папірці, а й себе самого. Працювали день і ніч — то в колгоспі, то вдома, аби якось звести кінці з кінцями та сім’ю нагодувати, вдягнути. Коли вже там було про документи думати! Нібито лежало десь посвідчення про народження. А коли на пенсію зібралася, кинулися метрику шукати, а її давно й слід прохолов. Довелося за допомогою свідків встановлювати вік та стаж. Ото й оформили в сільській раді папери, нібито вона 1917 року народження. Оскільки великого значення тоді це не мало, то так все й лишилося. Тільки тепер порахували якось, і виходить, що вже виповнилося Тетяні Марківні на два роки більше.
За домашнє господарство тепер відповідальна її 70-річна донька (вона найстарша з дітей) Катерина. Вона й доглядає матір, дає лад домашньому господарству. А як збереться вся велика родина — тісно стає в хаті: троє дітей із невістками та зятями, шестеро внуків, восьмеро правнуків і дворічний праправнук Денис. Радіє Тетяна Марківна: ото, каже, моя найбільша гордість.
Що б таке згадати за цю сотню прожитих років? Революції, зрозуміло, не пам’ятає, ще маленькою була, але війни — громадянська та Друга світова, голодомори глибоко засіли в пам’яті. Ще й тепер інколи бачить у тривожних снах, як німецькі зайди колонами машин їдуть селом, як зганяють на площу односельців. Сон завжди закінчується однаково — заплаканим обличчям малюка, мати якого загинула під час бомбардування. Жене від себе ті воєнні жахи, а вони повертаються, ніби вросли в саме її єство. Пригадує, як хвалило її сільське керівництво, ставило за приклад за сумлінну роботу. Але то все звичне. Роки уже майже стерли з пам’яті образ мами, яка померла, коли Тетяні було ще тільки п’ять років. Проте десь глибоко в серці променіють її лагідний голос та тепло рідної усмішки. Батько незабаром оженився вдруге, проте материнської ласки дівчинка вже так і не зазнала. Голодний 1933-й забрав у неї останніх найрідніших людей — сестру і батька, а тодішня влада — хату. Відтоді дівчина знала лише найми й тяжку працю.
Микита, чоловік Тетяни Марківни, був людиною доброю та чуйною. Дітей змалку разом привчали до праці, щоб і хвилини не байдикували. Хату поставили самі. Як не важко було, будували її вдвох. Микита — на всі руки майстер — сам усе витесав, вона чим могла допомагала, а саман удвох місили. Будинок вийшов непоганий, але головне, що там завжди жило тепло душі його господині. Діти та внуки, коли вже й у свої оселі перебралися, люблять навідуватися до бабусі Тані. Кажуть: тут завжди так світло, празниково, ніби в раю. Мабуть, такий сяючий колорит створюють численні вишивані роботи Тетяни Марківни. Тут і килими, і напірники, і рушники, і простирадла… На них — вигаптуване різними кольорами нелегке життя простої сільської жінки, для якої найвище щастя — домашній затишок, благополуччя рідних.
— І коли вона знаходила час на вишивання — ніхто не знає, — дивується друга донька Тетяни Марківни — Марія. — Мабуть, уночі. І дітей та внуків цьому ремеслу навчила.
— Який секрет довголіття? — перепитує ювілярка. — Та немає ніякого! Без роботи всидіти не можу — оце і весь секрет.
А діти додають, що їсть Тетяна Марківна зовсім мало. До гулянь та інших розваг байдужа. Телевізор не дивилася — каже, тільки очі від нього болять. Навесні старанно садить насіння, а восени допомагає врожай збирати.
Так і живе вона: від весни до осені, від осені — до весни. Ось і нині у вузликах та баночках зберігає насіння. Весна вже не за горами, каже. Скоро сіяти…