Театральний діяч Наталія Ворожбит та її «Театр переселенця» впроваджують тезу, що театр у час становлення громадянського суспільства — більше, ніж мистецький заклад. За підтримки Міністерства культури та меценатів вона здійснила проект «Схід — Захід», який зшиває геополітичний ландшафт України в єдиний культурний простір.
У його рамках у Київському академічному театрі юного глядача на Липках уперше в Україні відбулася прем’єра проекту «Підлітки пишуть п’єси».
У ньому зайнято понад 20 акторів, зокрема Римма Зюбіна, Ірма Вітовська, Вишня, Наталка Денисенко, Роман Ясіновський, Андрій Федінчик. Вони зіграли по кілька ролей у психологічному або фарсовому ключі. Загалом дійство нагадувало студентські заліки в театральному. Переповнений молодіжний зал реагував на перипетії досить бурхливо.
Тема «Долі дітей і війна» проявлялася не тільки на сцені, а й у проекції на майбутнє самих юних драматургів. Один з них звірився мені, що не хоче, щоб його прізвище згадували в публікації, бо нічого доброго не очікує від такої популярності в Попасній. Отож питання, наскільки ця територія проукраїнська, залишається відкритим. Хоч організатори планують показати проект на сході.
Здивувало, що одноактівки йшли російською мовою. Нововолинськ перейшов на мову Попасної? Невже саме російською треба зшивати країну? Дивна політкоректність. Організатори запросили по 10 аматорів із двох регіонів. Вони понад два тижніі працювали в Києві. Тут їх об’єднали по двоє в роботі над одноактівкою. Вони вчилися домовлятися та узгоджувати творчі амбіції. Підліткам властиві відкритість, певна зрілість у подоланні географічних і культурних розбіжностей.
Представлені твори мали широкий спектр жанрів: від мелодрами до клоунади, від фарсу до віршованої притчі, зокрема «Братська війна» 14-річних Макса Фісюри та Богдана Місана. Наймолодша 12-річна Женя Стріжкова поставила свою героїню на пуанти. Вона мріє про балетну кар’єру і займається танцями всупереч усьому. Її земляк 16-річний Ярослав Черкашенко написав провокативну «Зайву жертву» про вегетаріанця, який звабився за 1000 доларів з’їсти стейк і «полюбив м’ясо». Гроші віддав матері, яка зраділа поверненню дитини до звичайності, а друзі сприйняли це як зраду. Вони збиткують над його надмірним захопленням, вдаючи містичні події.
Пафос «Ні кроку назад» (автори 16-річна Марина Дунай та 14-річна Богдана Островська) в тому, що герой без руки переконує матір і йде добровольцем в АТО. Йому віддає свою амуніцію інвалід, який повернувся з війни.
Сюжет «Блокпоста» 17-річного Олега Майбороди та 14-річного Олександра Вакулюка розігрується на тлі вказівника «Щастя — 42 км». До бійця приїжджає дружина, щоб забирати чоловіка із фронту, бо домовилася з командиром. Але чоловік сприймає її домовленості як зраду. Режисер залишає нез’ясованим, хто з них залишився живим під артилерійським обстрілом.
У фінальній одноактівці «Через біль до зірок» 14-річного Богдана Мазурка і 15-річного Влада Волощенка дівчина під впливом матері збирається вийти за багатого і нелюбого, але кохання до бідного перемагає під реп і хіп-хоп. А в мене залишається в пам’яті не бучне весілля із залученням залу, а репліка зі сцени: «Головні речі в житті — це не речі». Сподіваюся, що з такою думкою розходилися глядачі й роз’їжджалися юні автори. Може, ця думка стане органічною їм у Попасній, Миколаївці, Нововолинську, а згодом — в об’єднаній Європі.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»