Від цієї мистецької імпрези у місті Лева завжди сподіваються зрілих майстерних робіт від досвідчених авторів і подиху свіжого, нового — від молодих, які не бояться експериментувати, заступати за межі жанрів. З такими очікуваннями й цього року прийшли львів’яни до Палацу мистецтв на Осінній салон, який ось вже увісімнадцяте стає явищем у культурному житті краю.
Для людей творчих це своєрідні мистецькі обжинки, наголошує незмінний організатор Осіннього салону Орест Скоп. Як зізнаються художники, є прекрасна нагода себе показати і на творчість колег подивитися. Зрештою, не кожен митець піде на «Вернісаж» чи у «Художник» продавати свої роботи, не кожен індивідуальну виставку потягне й не до кожного містяни мають змогу зазирнути в майстерню. Натомість двері Осіннього салону для кожного відчинені.
Роботи 250 митців, що їх подали на цьогорічний салон художники з різних регіонів України та з-за кордону, заледве розмістили на трьох поверхах Львівського палацу мистецтв. Представлено живопис, графіку, плакати, кераміку, текстиль і скульптуру. Закономірно, що в доробку багатьох авторів домінує антимілітарна тематика: до таланту митців додалися їхня громадянська позиція, небайдужість, занепокоєння долею України.
Зацікавлюють полотна Сергія Міхновського, Олександра Ніколаєвського, скульптури «Ватнік» та «Звір» Петра Старуха. Вони лише початок, заявляють митці. У більшості вже визріла ця болюча тема, і багато з них працює над тим, щоб на полотні, у скульптурі передати глибоку драму й трагедію і високий дух, свідомість та мужність українського народу.
Окрім виставок творів сучасних художників, українського плаката в експозиції Осіннього салону віднедавна представляють роботи відомих майстрів минулого, які репрезентують Львів мистецький. Щороку це повернення сучасникам імені, чия творчість загубилась у плині років. Цього року салон відкрив сучасникам талановитого скульптора Володимира Сколоздру, несправедливо забутого талановитого митця з народу, бо не встиг завершити навчання у художньому училищі — почалася Друга світова.
Вихованець фундатора Львівської монументальної школи Івана Сивери й справді був унікальною людиною: ті, хто знав його, стверджують, що був не менш обдарованим музикантом. Він зачаровував віртуозною грою на скрипці, а згодом керував церковним хором, коли повернувся зі Львова до рідного села Дроговиж. Цим вчинком шокував друзів і колег. Це сталося тоді, коли, здавалося, досяг апогею у творчості — став лауреатом найвищої премії СРСР і отримав її не за оспівування соціалістичного ладу, а за образ Олекси Довбуша. У подальшому створив образи геніальних українців — Лесі Українки (пам’ятник у Колодяжному), Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника (пам’ятник у Львові та Едмонтоні в Канаді).
— Володимир Сколоздра залишив сучасникам неперевершену галерею портретів діячів українського мистецтва, — розповідає мистецтвознавець Ганна Коржева. — Переосмислюючи творчість скульптора, можна з упевненістю сказати, що його роботи — вагомий внесок в українське мистецтво, а створені пам’ятники — унікальні. Він ніколи не дозволяв собі трансформувати творчість у заробітчанство, ніколи не був практичним і меркантильним — не мав ані пристойного помешкання, ані просторої майстерні у Львові попри те, що очолював Львівське відділення Спілки художників України.
Він обрав власний шлях у мистецтві, відмовлявся від численних замовлень, хоч і не бракувало щедрих пропозицій. Та й потреба була — виростали троє синів, які стали батьківською гордістю. Найстарший, Роман, — професор-хімік Львівського національного університету імені Івана Франка, середній, Любомир, — чудовий хірург, а наймолодший, Орест, пішов батьківським шляхом — обрав мистецький фах. Орест не став скульптором, вважав двох у родині забагато, хоч його перші спроби високо оцінювали колеги-скульптори. Він не хотів, щоб у Львові говорили, що батькове ім’я відкрило йому шлях у мистецтво, а у живописі, зізнається, і про це свідчать його роботи, почувається як риба у воді — експериментує з кольорами, жанрами, технікою.