ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ
Немає важчої роботи для жінки, ніж… її пошуки
Представниці прекрасної статі вже не вперше сигналізують: влаштуватися на пристойну роботу в Черкасах жінці практично неможливо. Звісно, йдеться про кваліфіковану роботу за фахом — юриста, соціолога, економіста, бухгалтера. Та й педагогам (а їх готує один із місцевих престижних вишів) не так просто. Як і медикам.
Кажуть, у боротьбі за престижну кар’єру стать нині має велике значення. Це не дуже афішують, але на практицi так і є. На вакантну посаду керiвництво більше зацiкавлене взяти працiвника «у штанях», ніж «у спiдницi». Навiть таку суто жiночу професiю, як секретар-референт, почали вiдбивати джентльмени. Зазвичай працедавцi міркують так: жiнка тягне на собі сiм’ю, дiтей... Яка з неї самовіддана працівниця?!
На державному рiвнi жiноче питання нібито вирiшують. Навiть на ринку працi є так звана «жiноча квота». Вона — для матусь, які мають дiтей вiком до 6 рокiв, та матерiв-одиначок, котрі виховують дiтей до 14 рокiв. Але не завжди на пропоновану роботу є попит. Не влаштовує зарплата: вона для жiнок, приміром, зайнятих у галузях економіки, значно менша, ніж для чоловіків.
Водночас сьогоднi в країнi чимало родин, у яких жiнка — єдина годувальниця. А отже дружині й матусі доводиться паралельно робити кар’єру й заробляти гроші. Пiдрахували: замiжня українка, яка працює, витрачає на хатнi справи в середньому 3–6 годин на день, на читання — 18 хвилин, на прогулянку — 11, на виховання дiтей — 17 хвилин на добу. I має встигнути, адже дiтям не поясниш, що сьогоднi вечерi не буде, бо, скажімо, по ящику футбол чи друзi запросили на келих пива...
Своїми спостереженнями поділилася депутат Черкаської обласної ради Наталія Горбенко:
— Ледь не щодня черкащанки просять допомогти знайти роботу. За роки депутатства в обласній раді і головування в постійній комісії праці та соціального захисту населення я добре знаю сумну статистику щодо створення робочих місць в обласному центрі. За офіційною інформацією вони нібито є, але на ділі картина зовсім інша.
Приміром, молода жінка з вищою освітою хоче стати державним службовцем. Переваги очевидні: стабільна зарплата без затримок, хоч і невелика, гідні умови праці, соцпакет. Але вакансій у сфері державної служби мало. До того ж посади щорік скорочують.
У приватних офісах черкащанкам здебільшого пропонують роботу за принципом: маленька ставка плюс відсоток. Тенденцією останніх років стала така схема (найчастіше у сфері послуг): жінці пропонують робоче місце — приміщення з усіма умовами, клієнтська база, ведення бухгалтерських справ, забезпечення необхідними матеріалами. Єдина умова: зареєструватися фізичною особою-підприємцем. Наслідок невтішний: працюєш з ранку до ночі, платиш оренду, податки — світу білого не бачиш. Заробітки сумнівні, мороки вище голови.
Виходить, що нині, аби влаштуватися на роботу, треба мати велику удачу або ж «волохату руку». Інакше — хіба що торгувати китайським крамом або займатися мережевим маркетингом.
У міській раді зазвичай проводять дебати про ремонт доріг, проведення тендерів, боротьбу з корупцією тощо. Але й не згадують про робочі місця для жінок. Мабуть, чиновники вважають, що все вирішиться саме собою. Та не вирішується. Більше того, вихователька дитсадка з 25-річним стажем не може звести кінці з кінцями. В той час як президентські ініціативи спрямовані на збільшення зарплати, цій жінці пропонують «максимум» — літню відпустку за власний рахунок. А чи є в неї той «власний рахунок» — ніхто й не поцікавився.
Черкаси, як і багато інших обласних центрів, якщо поглянути із соціального боку, — місто, де жінки торгують. На тлі розмов про важливість гендерної рівності це просто вражає.
Серед зареєстрованих безробітних в області жінки становлять 51,8%, молодь — 38,4%. І хоч загальна кількість безробітних дещо зменшується, в містах ситуація, як і раніше, непроста.
Тривалий час жiнка виборювала собi рiвнi з чоловiком права. Вiдома вiтчизняна фемiнiстка Соломія Павличко якось зауважила, що фемiнiзм потрiбен «для того, щоб жiнки не отримували меншу за чоловiкiв зарплату, щоб не були першими кандидатами на викидання з роботи, щоб не тягнули на своїх плечах усi сiмейнi обов’язки, щоб не пололи одноосiбно й одностатево безкрайнi поля колгоспних буряків i таке iнше». Тепер кажуть: за що боролися — на те й напоролися!