Ольга НОМЕРЧУК
для «Урядового кур’єра»
Для майора Віктора Волинця, начальника відділення ДАІ Черняхівського райвідділу міліції на Житомирщині, Афганістан почався так само, як і для багатьох радянських хлопців. Юнак потрапив до команди призовників, яких планували відправити служити за межами батьківщини.
— Коли нам запропонували їхати в Афганістан, — згадує він, — то навіть сказали, що маємо право відмовитися. Це був 1987 рік, вже почали відкрито говорити про виведення військ. Але для тодішньої молоді було принизливо ухилятися від виконання обов’язку. Крім того, хотілося романтики, чогось надзвичайного. Хіба в юні роки усвідомлюєш, що таке небезпека?
Отримане ще на «гражданці» водійське посвідчення визначило військову професію молодого солдата. Навчальний центр, куди він потрапив, дислокувався в Північній Осетії. Впродовж 8 місяців новобранців навчали того, що могло знадобитись їм на чужій землі. У червні 1988 року команду нарешті відправляли на Ташкент, а звідти — у Шиндант.
Їх висадили на військовому аеродромі. І перше, що впало у вічі, — великі баки, схожі на ті, з яких розливають на вулицях квас. Але вони були наповнені гарячим чаєм. Кожен солдат займав чергу, щоб випити склянку напою, який обпікав у 40-градусну спеку. Виявилося, що пити сиру воду було категорично заборонено, оскільки на території країни лютувала дизентерія. Це згодом солдати навчилися охолоджувати воду в найспекотніший день і зберігати її прохолодною навіть під пекучим сонцем. А поки що вони задовольнялися окропом заради банального тамування спраги.
Шістдесят новоприбулих солдатів потрапили в окремий батальйон матеріального забезпечення, що складався з п’яти рот, дві з яких займалися перевезенням суховантажів, куди й потрапив Віктор Волинець. Інші три, так звані «наливники», доставляли паливо та інші подібні речовини.
— Нам видали новенькі «Урали», їх ще називали «наташками», — усміхається Віктор Станіславович. — Автомобілі закріплювали персонально за кожним із водіїв, і з того моменту обов’язком останнього було самостійно доглядати за станом машини. У нас існувало таке правило: моя машина не повинна мене підвести у вирішальну мить. Тож до технічного обслуговування «наташок» ми ставились вкрай серйозно.
Віктор Волинець зізнається, що службу сприймали як роботу. Їхня автомобільна колона раз на тиждень доставляла суховантажі маршрутом Кушка — Турагунді. Ця подорож тривала 4 дні. Зазвичай виїжджали о пів на п’яту ранку колоною з 50 машин. За день проходили 140—150 км. Оскільки шлях був небезпечний, водіям видавали бронежилети, але вони були настільки важкими, що їх не одягали.
Не раз і не два «Уралам» довелося потрапляти під обстріл або вони підривалися на мінах. Тоді, розповідає Віктор Волинець, машину треба було одразу локалізувати, не допустивши зупинки всієї колони.
— Одного разу мій «Урал» поламався. Його довелося буксирувати за допомогою тягача. В одному з населених пунктів звідки не візьмись вискочив підліток. Він швидко засунув міну під днище тягача і кинувся навтьоки. В ту саму мить прогримів вибух. На щастя, підірвана машина була броньована, тому її водій зазнав лише легкої контузії. Я теж не постраждав. Якби на моєму «суховантажі» були боєприпаси, все закінчилося б не лише переляком…
Коли 15 лютого 1989 року оголосили про виведення радянських військ з Афганістану, Вікторові Волинцю потрібно було відслужити ще кілька місяців. Повернувшись на батьківщину, він, за порадою рідних, змінив солдатський мундир на міліцейський, влаштувавшись на службу в Державтоінспекцію. Дороги назавжди стали його життям, але тих далеких — афганських — йому ніколи не забути.