Дедалі частіше складається прикре враження, що у Польщі з подачі російських шовіністів вишукують історичні факти, які роз’єднують, а не об’єднують українців і поляків. Зате старанно обходять мовчанкою набагато кривавіші злочини, скоєні Росією.
Цей докір стосується і нас із вами, бо згадуючи Шевченка, маємо пам’ятати його побратима по солдатчині Зигмунта Сераковського. На відміну від Кобзаря, відправленого в далекі оренбурзькі степи за знущальну поему про вінценосну родину, 22-річного студента Санкт-Петербурзького університету спіткала така сама доля за нічим не підтверджену «підозру в намірі» втекти за кордон.
Студента, який навесні революційного для Європи 1848 року приїхав до матері на Поділля, заарештували у Почаєві. Віддаючи абсурдну справу на розсуд вищого начальства, юнака під конвоєм допровадили до Києва. Звідти арештанта привезли на місце постійного проживання у столиці, де царською волею сина безвісти зниклого 1831 року учасника антипольського повстання безстроково віддали у солдати.
Історики досі сперечаються, чи зустрічалися Сераковський і Шевченко у часи своєї солдатчини. Однак доведено, що вони листувалися, і не набагато молодший поляк шанобливо звертався до Тараса «батьку», писав адресовані йому послання українською мовою і називав себе «українцем із Правого берега Дніпра».
Покараний ні за що Сераковський після вступу на престол нового царя отримав волю і навіть дозвіл скласти іспит на офіцера. Повернувшись у 1856 році до Петербурга, новоспечений поручник доклав усіх зусиль, щоб з допомогою сановних осіб звільнити Кобзаря із солдатської каторги.
Вступ до академії генерального штабу, яку Сераковський в числі кращих закінчив у 1859 році, і призначення у департамент військового відомства, що займався реформами армії, відкрили перед колишнім засланцем-солдатом успішну кар’єру. Служив він не за страх, а на совість, добиваючись скасування тілесних покарань «нижчих чинів», перетворення війська на школу виховання та освіти солдатів і офіцерів, реорганізації всього суспільного життя імперії.
На відміну від більшості тодішніх польських патріотів, у баченні яких у відродженій Польщі російське ярмо для українців мало замінитися шляхетським, Сераковський, за спогадами Костомарова, «неупереджено ставився до темних сторін минувшини».
Офіцер, який сповна відчув на собі біди солдатчини, і шляхтич-поляк, зазнавши національних принижень і утисків, не бажав пригноблення жодному народу. Причому його погляди щонайменше на сторіччя випередили тогочасні уявлення так званих демократів про «правильне облаштування Росії».
«Наші сини чи онуки побачать тісні братерські союзи всіх народів і зрештою загальний європейський союз», — пророче передбачив Сераковський. Однак для цього мають зникнути відносини поневолювачів і поневолених, а колишні імперії — перетворитись на злагоджений оркестр, де, за образним висловлюванням мислителя, «перша скрипка не мислить вимкнути і підкорити флейту, кларнет чи інші інструменти, щоб самій розігрувати всі п’єси».
Перший крок до міжнаціональної гармонії — повага до національних мов, писав Сераковський. На відміну від нинішніх прибічників двуязичія в Україні, які розуміють під ним право розмовляти з тубільцями общєпонятним, друг Кобзаря і щирий патріот Польщі ще у царській Росії запропонував: «Бажаючи вступити на державну службу в Західному краї (нинішніх Україні, Польщі, Литві, Білорусі. — Авт.), слід довести, що знаєш наріччя, котрими говорять у цьому краї». Аналогічні норми мали діяти в освітній галузі, де «лекції ведуть тією мовою, якою говорить більшість слухачів».
Зрозуміло, що ці реформаторські пропозиції не знайшли підтримки, бо, як констатував Сераковський, «у Росії державне начало підкорило собі все, придушило все». Отож коли в січні 1863 року в Польщі вибухнуло чергове антиімперське повстання, фактично вже царський підполковник пожертвував кар’єрою і щойно створеною родиною заради свободи не лише поляків. Керівникові повстанців Литовського краю Сераковському, якого важкопораненим захопили в полон росіяни, пропонували життя в обмін на зраду товаришів. Однак він обрав честь і безсмертя, навіки ввійшовши в історію Польщі «великим жовніром», як називав його маршал Пілсудський. Тим прикріше усвідомлювати, що навіть нині заповіти «українця з Правого берега Дніпра» для багатьох залишаються голосом волаючого у пустелі.