Він помер на 64-му році життя вранці 30 липня після тривалої важкої хвороби, з якою боровся з мужністю справжнього чоловіка. Його тіло знайшло останній земний прихисток на цвинтарі, а душа полинула до своєї вічної домівки. Ми кажемо за таких обставин: вона відлетіла. Та ніхто з людей не відає, як саме: метеликом, птахом, подихом вітру?
Я ж чомусь гадаю, що в цьому польоті душу Віктора Баранова супроводжував, доки міг, маленький паперовий літачок. На одній з останніх презентацій книг письменника, коли про них виголошували велемудрі промови його поважні колеги-літератори, його милий онучок Лук’янчик, сидячи в залі поряд із мамою і двома бабусями, зосередився на якійсь своїй невідкладній дитячій справі. А наприкінці обговорення дідусевих книг голосно звернувся до Віктора Федоровича: «Я вже зробив для тебе літачок, а він виявився ще й військовим».
Нині, коли вороги України збивають у далекій височині над нашою Вітчизною навіть міжнародні пасажирські лайнери, душу Віктора Баранова на земній траєкторії її прощального польоту до незнаних нам безмежних світів до снаги захистити саме тому військовому літачку, який змайстрував із паперу і подарував йому дорогий онук.
Лук’янчик пізніше, коли подорослішає, усвідомить, що Віктор Баранов був не лише його дідом, а й головою Національної спілки письменників України, головним редактором літературного журналу «Київ» та віце-президентом Товариства «Україна — Румунія», лауреатом мистецької премії «Київ» у галузі художньої літератури ім. Євгена Плужника, премії ім. О. Гірника, міжнародних літературних премій «Тріумф» та «Сад божественних пісень» ім. Г. Сковороди, літературно-мистецької премії ім. М. Коцюбинського.
Він глибше збагне дідову душу, коли перечитає усі його поетичні й прозові книжки, зокрема «Переступаючи поріг» (1985), «Смуга біла, смуга чорна»; збірку гумористичних творів і літературних пародій «Вічний двигун» (1980); сатиричний роман «Презент»; романи «Притула», «Смерть по-білому» (Міжнародна літературна премія імені Миколи Гоголя, 2007), «Не вір, не бійся, не проси», численні переклади, літературно-критичні, публіцистичні та мистецтвознавчі публікації.
Лук’янчик порадіє за діда, що він встиг за життя побачити, як стали реальністю його рядки: «що ми на Вкраїні — таки український народ, а не просто юрба, що у звітах населенням зветься». І своїх дітей та онуків колись вчитиме на дідовому вірші-заповіті «До українців», щоб ніколи не стосувалося їх, як колись їхніх пращурів, оце звертання:
Можна жити й хохлом, і не згіркне
від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить
до ваших могил,
Як не зраджена вами,
зневажена вами Вкраїна?..
Я ж, бажаючи душі Віктора Баранова, цікавого письменника, порядної людини й щирого патріота України, Царства Небесного, нагадаю співвітчизникам і слова, з якими він звернувся у травні зі сцени Театру імені Івана Франка до переможців Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика: «Не збираюся закликати когось любити й шанувати, вивчати, плекати нашу квітучу калинову, солов’їну… Тільки хочу сказати про таке. Що кожна цивілізована держава має свої атрибути, обов’язкові і невід’ємні. Це Державний Гімн. Це Державний Прапор. І державна мова. І чомусь останнім часом так сталося, що до одного із цих атрибутів у нас таке ставлення, як до предмета торгів і перетягування ковдри від однієї політичної партії до іншої. А зневажати державну українську мову — це те саме, що, скажімо, не встати під час виконання Державного Гімну, або топтатися по Державному Прапору чи, не приведи Господи, його спалити. Думаймо і про це».