Одним із підсумків передачі 1954 року Україні Криму, занедбаного після депортації кримськотатарського народу, стало спорудження досі найбільшого у Європі Північнокримського каналу, який уперше напоїв півострів. Та перш ніж ця меліоративна споруда завдовжки понад 400 км запрацювала, довелося спорудити найбільше на Дніпрі Каховське водосховище об’ємом 17,2 куб. км, що лише на чверть менше, ніж Байкалу.
Одна з особливостей Північнокримського каналу — те, що вода в ньому йде (точніше, йшла) самопливом аж до розташованого за 200 км Джанкоя. Лише у Криму її починає піднімати каскад потужних насосів, забезпечуючи на кінцевому відрізку висоту 101 метр над рівнем Каховського водосховища, у нижній частині затиснутого дамбами. Отож платою за самопливну ділянку каналу стали міста, багатоповерхівки яких опинилися на поверх-два нижче від нової поверхні Дніпра. Це зумовлює необхідність постійного перекачування величезного об’єму дренажних вод, щоб уберегти від затоплення території суходолу, відокремлені дамбами від водосховища.
Щороку Північнокримський канал подавав у Криму 1,1—1,3 мільярда кубометрів води, що забезпечувало 85% загального водоспоживання на півострові. Левову частку використовували на полив сільгоспугідь, бо хоч лише 25% полів були зрошуваними, урожай з них давав понад половину валової продукції аграрної галузі.
Дніпровська вода напувала великі міста Криму аж до Керчі й ішла на потреби гігантів хімії — «Титану» та содового заводу. До речі, велетенське Салгирське водосховище, в якому дніпровська вода накопичувалася для водозабезпечення Сімферополя, теж спорудили за часів належності Криму Україні на місці колишніх садів, де у 1920 році більшовики розстріляли тисячі людей.
Використані на будівництво Північнокримського каналу 2 мільярди тоді ще повноцінних радянських рублів окупилися за п’ять років, хоч гігантська споруда марнотратна. Втрати води під час транспортування ґрунтовим ложем сягали 20%, що майже в сім разів більше, ніж сучаснішими каналами, де є ізоляційний екран з полімерних матеріалів і бетонне облицювання берегів. Ще більше живильної вологи пропадало без жодної користі на полях Криму, у споруджених нашвидкуруч накопичувальних водосховищах і давно аварійних водогонах селищ і міст.
Велетенські втрати і відповідно витрати десятиліттями компенсував Криму бюджет України, а довкілля тим часом зазнавало значної шкоди. І на півострові, де змарнована вода підтоплювала прилеглі до каналу території та призводила до засолення ґрунтів, і на самому Дніпрі. Перетворене на велетенську поїлку для Криму Каховське водосховище засолилося до того, що тут нині живуть медузи і чимало видів чорноморських риб, а зменшення об’єму води, що раніше промивала русло, призвело до його замулення і навіть утворення зроду-віку не баченого торфовища у дельті Дніпра з решток водоростей та сміття.
Отож ціна дешевої дніпровської води для Криму вже давно стала надто високою і в прямому, і в переносному значенні слова. Як і російський газ, живильна волога Дніпра — природний дар, вартість якого має визначати не лише собівартість видобутку чи транспортування. Що раніше ми це усвідомимо, то краще буде для могутнього, але не бездонного Славутича і самого Криму, де нарешті мають навчитися цінувати українську воду.