Про необхідність збереження вітряних млинів як важливих історичних пам’яток в Україні говорять уже давно. Однак вони й далі безповоротно руйнуються, зникають. Як розповів керівник Української млинологічної асоціації Назар Лавріненко, за останні роки в Україні зникла половина вітряних млинів.
Ще 2009 року на території Черкащини було 16 вітряків, зараз лишилося тільки дев’ять. Прикро, що й деякі місцеві керівники не вбачають у них жодної цінності. Люди помалу розбирають пам’ятки на будматеріали чи металобрухт. У селі Горобіївка Канівського району, наприклад, діти бавилися сірниками у млині й спалили його.
Тим часом еволюція від примітивної зернотерки до жорен та вітряних і водяних млинів тривала не одне тисячоліття. Перші вітряні млини на теренах Русі з’явилися у домонгольський період. Та апогеєм розвитку цієї галузі млинарства стали XVIII — початок XX ст. Найбільша кількість млинів перебувала у власності великих землевласників-магнатів.
Ярема Вишневецький мав понад 420 млинових кіл. Поширеною була оренда та суборенда. Орендарями зазвичай були шляхтичі. Вони здавали млини міщанам або селянам, які професійно займалися млинарським промислом. Володіла млинами і козацька старшина. У переписних книгах Стародубського полку за 1666 рік зафіксовано, що понад 64% млинів належали магнатам, 18% — козакам, 10% — монастирям, 3% — селянам, 2% — ратушам.
У ХІХ столітті на сучасній Черкащині діяли тисячі вітряних та сотні водяних млинових механізмів. Скажімо, у 1898 році на території лише самого Черкаського повіту розміщувалося понад 1600 вітряків! У таких селах як Вереміївка та В’язівок було понад півсотні вітряних млинів. І це не виняток. Вітряк у ту пору становив невід’ємну частину пейзажу українського села.
Зараз, як розповідає науковець, триває робота зі створення національного парку вітряків — усі типи млинів зберуть в одному місці, адже вони швидко руйнуються і незабаром можуть зникнути взагалі. Серед них будуть і дев’ять млинів з Черкащини.
Викладач Черкаського національного університету Назар Лавріненко став ініціатором проведення Міжнародної наукової конференції «Історія українського традиційного млинарства». Її відвідало багато людей з усієї України, також приїхали науковці з Голландії, Німеччини і Данії. У підсумку — заснували Українську млинологічну асоціацію. Вирішили привернути увагу, сприяти відновленню млинів, їхній охороні та популяризації. Створили інтернет-сайт та журнал про млини.
Чи є шанси змінити ставлення до млинів і зберегти їхні залишки? Назар Лавріненко впевнений: вони таки чималі, адже поступово це розуміють і громадськість, і місцеві керівники, з’являється чимало небайдужих. На Черкащині, приміром, родина Халахурів купила старий водяний млин у селі Коржва Уманського району. Зараз його відновили — мелють борошно, проводять екскурсії. Це місце вже обросло певною туристичною інфраструктурою. Нині ведуть переговори про територію, де розташують вітряки. Шукають зразки, що гарно збереглися, та інвесторів.