«Найстрашніше на війні — втратити товариша!» — зізналися чернівецькі військові, отримуючи у госпіталі нагороди за проявлену в бою звитягу.
До військкомату вони пішли одразу, тільки-но в Криму на українську землю ступили «зелені чоловічки». В повітрі вже відчувався гар війни, але ще мало хто уявляв масштаби трагедії, яка запалає на сході. Співробітники чернівецької охоронної фірми «Тигр» розуміли: у разі збройного протистояння, масштабного або локального, постане потреба у професіоналах, що мають відмінну фізичну підготовку та досвід ведення військових дій. Добровольцями вони опинилися у різних формуваннях Національної гвардії, але саме там, де потрібні були їхнє майстерне володіння прийомами рукопашного бою, холодною та вогнепальною зброєю, а також знання штурмової та диверсійно-розвідувальної тактики.
Четверо товаришів у складі 8-го окремого полку спеціального призначення виконували найскладніші завдання в охопленому боями Луганську. Того дня вони у складі спецгрупи з найвідчайдушніших бійців мали на кількох «Уралах» прорватися з боєм крізь подвійне кільце сепаратистів на територію Луганського аеропорту, доставити нашим бійцям зброю, продукти, медикаменти і вивезти поранених. Завдання було виконано ціною поранень і двох молодих життів. У тій спецоперації загинули старший солдат 22-річний Павло Ільчук родом із села Вороненка Івано-Франківської області та старший сержант Андрій Василишин з буковинського села Дорошівці, який не дожив кілька днів до свого 30-ліття.
Старшину Василя Гнатюка, рядового Петра Данка та старшого лейтенанта Володимира Ращука, що дістали різні види бойових поранень, направили до Чернівецького військового госпіталю на лікування та реабілітацію. Тут їм і вручили нагороди. Андрію Василишину — посмертно. «Служу народу України!» — урочисто чеканили бійці, приймаючи відзнаку «За доблесть та професіоналізм» від Всеукраїнської спеціальної колегії по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю та медаль «З честю виконаний обов’язок» від Всеукраїнської організації воїнів-афганців.
Сьогодні ще 8 їхніх побратимів перебувають у «гарячих точках» АТО. Кожен орден — колективний, кожна перемога — спільна, визнання — одне на всіх. «Вдома на мене чекали дружина, семимісячна донечка та 17-річний син, — розповідає Василь Гнатюк. — Як тільки покращиться здоров’я, ми готові знову їхати на війну захищати свою країну».