Вона не бачила війну, але добре її чула

Важко усвідомлювати, що в наш час на сході України вибухають снаряди, знищуються будинки, руйнуються міста, а разом із цим і чиїсь сподівання, і мрії, і доля… Жертвами цього безглуздого кровопролиття стали люди, котрі полишають рідні домівки і тікають до інших регіонів України. Серед них є ті, кому через тяжкі проблеми зі здоров’ям у тисячу разів складніше змінювати обстановку. Це інваліди: незрячі, глухі, люди на візках…

Під дулами автоматів

В епіцентрі воєнних подій опинилась і незряча мешканка Слов’янська Наталя Щємєлініна. Маючи за плечима дві вищі освіти — філологічну й дефектологічну, вона багато років працювала в місцевій школі-інтернаті для сліпих дітей, яку свого часу сама закінчила. Виховує дев’ятирічного сина Микиту. Я давно знаю Наталю, вона з родиною завжди підтримувала європейські цінності і вважала себе справжньою українкою. Та її політичні погляди поділяли не всі знайомі та колеги-педагоги.

— У своєму рідному місті я почувалася, як то кажуть, не в своїй тарілці, — ділиться з «УК» Наталя. — Останнім часом мене взагалі називали бандерівкою і засуджували, коли я за покликом душі поїхала з дитиною у лютому на Майдан. У Києві відчула потужний дух свободи, патріотизму та надії, який окрилив мене.

І хоч майже все оточення Наталі було проти Майдану і висловлювало проросійські настрої, проте вона не могла й подумати, що її невеличке місто з населенням у 150 тисяч (нині за неофіційними даними у Слов’янську залишилось сім тисяч) стане осередком тероризму і насильства.

Якось у квітні мені подзвонила Наталя, в її голосі відчувалася непідробна тривога. Вона сказала, що їй страшно лягати спати, страшно виходити з дому, бо коли вони з сином дорогою до школи проходять повз пости так званих захисників, ті на них націлюють дула автоматів. А місцеві жінки «захисникам» носили їжу й прикривали собою та своїми дітьми як живим щитом від наших силовиків. Уночі під будинком Наталі бандити влаштовували справжній шабаш з алкоголем, наркотиками, дівчатами. Їхні вигуки з нецензурною лексикою прорізували нічну тишу. Вдень з похмілля вони знов брали зброю та націлювали її на дітей, старих, жінок… А коли почали бомбити, залишатися там стало просто нестерпно.

Тож Наталя швидко почала збиратися до Києва, адже у неї тут багато друзів, які запрошували до себе. Виїхати напряму зі Слов’янська вже було неможливо, бо залізницю розгромили. Довелося добиратися через Донецьк. Наталі з сином допомогла мама, відвезла їх до столиці, а сама повернулася додому, до Краматорська. Незряча жінка оселилася у знайомих. Та сидіти у когось на шиї не хотіла. Вона прагнула знайти будь-яку роботу, щоб вижити. Але всі казали, мовляв, здоровій людині складно влаштуватися, а що вже казати про інваліда. Та Наталя не здавалась. Життя її і так ніколи не пестило, й вона не звикла просити у нього милостиню. Вона звернулась до керівництва Українського товариства сліпих. Попри скрутну ситуацію з роботою у самій організації, до її проблеми поставилися з розумінням й направили до білоцерківського підприємства, бо воно одне з небагатьох в УТОСі ще працює і забезпечує роботою тисячі інвалідів по зору.

Вони будуть щасливими!

До Білої Церкви Наталя їхала з однією валізою із зібраними поспіхом речами й думала, як житиме без грошей, без улюблених предметів побуту, серед чужих людей?.. Та вже зовсім скоро сумні думки розтанули у щирому і доброму ставленні керівництва та колективу підприємства. Наталю взяли на роботу, надали кімнату в гуртожитку. Вона поступово вливається у робітничу сім’ю. Збирає патрони для електролампочок (оплата залежить від кількості зробленого, тисяча патронів — 35 гривень), щоправда, руки вже вкрилися мозолями і подряпинами.

— Та хіба це труднощі порівняно з тим жахіттям, яке я пережила, — всміхається Наталя. — Мене оточили надзвичайно чуйні й добрі люди. Допомагають і в цеху опанувати нову професію, і в гуртожитку облаштувати кімнату. Хто приносить продукти, хто гроші, хто меблі. Підприємство купило мені новий холодильник і допомагає дитину влаштувати до школи. Рада, що потрапила саме до Білої Церкви, мої родичі теж планують переїхати у ці краї. Хочу щиро подякувати друзям з Києва, усім знайомим і незнайомим людям за моральну й матеріальну підтримку.

…Тепер, коли Наталя мені телефонує, я, слава Богу, не чую в її голосі страху. Вона та її син спокійно лягають спати, зустрічаючи кожний новий день з надією, що в своїй Україні вони будуть щасливими.