Кажуть, якщо політики із запорошених скринь виймають географічні карти — чекай війни і бережи зуби. Спікер Ради Федерації Валентина Матвієнко запевнила Путіна, що Рада ухвалить закон, в якому передачу Криму Україні в 1954 році буде визнано незаконною. Шефа підтримав заступник голови комітету з міжнародних справ сенатор Ігор Морозов. «Слід повернутися до цього часу, привести ситуацію у відповідність із міжнародним правом і відновити історичну справедливість», — наголосив він.
Ініціатива сенаторів надихнула найкращі патріотичні сили Росії. До Ради Федерації почали надходити листи і телеграми. Несли послання листоноші й державні фельд’єгері. «Вже давно треба повернути Аляску Москві, а Калінінградську область — Німеччині, Далекий Схід — Китаю, а Кубань — Україні», — вимагав житель Чукотки, учасник Першої світової війни. Інші росіяни пішли ще далі: запропонували скасувати напад нацистської Німеччини на СРСР і результат футбольного матчу, де санкт-петербурзький «Зеніт» програв «Монако». До речі, організація «Українці Росії» заявила, що Таганрог доведеться віддати. У 1919 році це місто було столицею України аж два місяці. Є й незвична вимога: скасувати кріпацтво і Велику жовтневу революцію 1917 року.
Свою допомогу запропонував екс-мер Москви Юрій Лужков, який ще в 1999 році зажадав «повернути Крим силоміць».
Ось пишу, а з думки не йде анекдот. Аж надто пасує.
Життя навпаки. Уявіть, яким прекрасним було б життя, якби тривало у зворотному напрямку: спочатку кілька добре одягнених людей вносять тебе в чорному ящику, і ти одразу опиняєшся на бенкеті, де про тебе кажуть лише хороше або нічого. Живеш собі спокійно далі старцем у будиночку, отримуєш пенсію, ловиш рибу і молодієш. Потім починаєш працювати. Попрацювавши років із сорок, пізнаєш красу життя, п’єш дедалі більше алкоголю, дедалі частіше ходиш на вечірки, дедалі частіше займаєшся сексом, а потім вступаєш в інститут. Згодом школа, до тебе висувають дедалі менше вимог, більше часу залишається на ігри, стаєш меншим на зріст, поки не потрапляєш у маму, де плаваєш собі в теплій рідині дев’ять місяців, вслухаючись у заспокійливий ритм серця, що б’ється. Аж одного дня — бац: блискавка, і твоє життя закінчується оргазмом!
Рада Федерацій Росії вирішила з фаршу зробити відбивну. Мабуть, у Росії турбулентність або ж відомий політичний броунівський рух. Наближається саме той політичний оргазм, після якого до влади приходять інші люди, в яких з «дахом» усе гаразд. І немає в них вірусу реваншизму і ліберального імперіалізму.
І все-таки спікер верхньої палати, наша українська жінка-подолянка Валентина Матвієнко впевнена, що конкістадори відіграли величезну роль в історії. А Ленін, Сталін, Гітлер і Муссоліні штовхали історичний прогрес вперед і лише вперед. О, якби дурість уміла літати, то Валентина Іванівна піднялася б над хмарами і ширяла б над Москвою.
Але не війни, а праця зберегла людство. Якщо російські варвари не почнуть працювати, а лише воюватимуть з Україною, то кануть у небуття, а Росія зникне з політичної карти світу. Мета парламентів не в тому, щоб відродити ідеали вікінгів. Герої-∂валтівники живуть лише тоді, коли є що грабувати й анексувати. Це аксіома.
Здавалося б, чому Раді Федерацій не вивчити «Капітал» Маркса і не зрозуміти, що відбувається з економікою країни?
Живемо ми всі в дивний час. У Європі цілком успішно розв’язали амбіційну проблему — змінили природу державних кордонів. Відкрили їх для людей, капіталів, ідей, послуг, товарів. Путінська Росія на початку ХХІ століття почала будувати нові берлінські стіни, завойовує чужі території. Російські сенатори чомусь вирішили, що державні кордони можна змінювати самовільно, порушуючи всі норми міжнародного права.
Повторюся: фарш неможливо повернути назад. Гегель писав, що історія повторюється двічі: вперше — у вигляді трагедії, вдруге — у вигляді фарсу.
До речі, у війнах за Крим справді загинули мільйони людей. Серед убитих на кримській землі — мільйони офіцерів, солдатів і матросів: казахів, євреїв, росіян, башкирів, татарів, українців, грузинів, узбеків, вірменів. Їхні імена в історії не збереглися. Це ті, про кого писали: «Невідомий солдат». Тобто кримська земля не лише російською, а й українською кров’ю полита, як і кров’ю інших народів.
Нещодавно з ностальгічним смутком послухав пісню Ігоря Талькова:
Я пророчить не берусь,
Но только знаю,
что вернусь,
Пусть даже через
сто веков,
В страну не дураков,
а гениев.
Віктор ТИМОШЕНКО,
Укрінформ