Вік, зрозуміло, ще дитячий. Але цей невеликий просвітницько-дослідницький заклад волинських краєзнавців відомий далеко за кордонами нашої Вітчизни. Це й не випадково — адже постав він неподалік місця, де стояла хата дядька Лева. Тут і досі, здається, все дихає тим таємничим Поліссям, яке надихнуло геніальну українську поетесу на створення свого найзнаменитішого твору. І це місце вже фактично стало культовим для всіх, хто хоче торкнутися душею витоків українства.
Історія знайомства родини Косачів з озером Нечимним, що в однойменному урочищі, розпочалася влітку 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом, дочками Лесею і Ольгою приїхали погостювати до дядька Лева. Той щороку вибирався сюди на літо пасти худобу.
— Тоді тут з однієї сторони озера були порослі лісом плави, що не давали дійти до води. З інших сторін — порослі очеретом, верболозами, березами та вільхами береги, — розповіла учасникам святкувань про те вже далеке минуле завідувач Колодяжненського літературно-меморіального музею Віра Комзюк. — Тринадцятилітня Леся ночувала на сіні в шопі, що була відкрита в бік озера. І навіть вночі бачила краєвид, що став пізніше декорацією для її безсмертного твору. «У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера, — згадувала поетеса пізніше. — Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато-багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою і людьми».
Для будівництва власне музею — невеликого дерев’яного будиночка — та облаштування території біля нього альтанками й лавками чимало зроблено руками і коштом волинських лісівників. Зокрема, під безпосереднім керівництвом директора Ковельського держлісгоспу Володимира Данилюка та місцевого лісничого Леоніда Лисюка. Місцева влада також зробила доступним і під’їзд до цього віддаленого, заболоченого місця. І тепер тут — одна з цікавинок для туристів, які мандрують місцями літературної слави краю.
У самому Музеї «Лісової пісні» представлені книги, документи, листи, фотографії, які розповідають про цей чарівний куточок Волині, історію написання «Лісової пісні». Туристи можуть сфотографувати й раритети з колишнього побуту поліщуків, що знайдені і збережені волинськими краєзнавцями. Серед них — спеціальний посуд із соломи для зберігання зерна, одяг, коловорот, дерев’яні ночви, гребінка для чесання льону, старовинні рушники тощо. Про елементи побуту кінця ХІХ — початку ХХ століття дає уявлення й відтворена музейниками в окремій кімнаті волинська хата тих часів.
І, звичайно ж, тут є дуже цікаве зібрання книг, статей, ілюстрацій, інших документів, що стосуються геніальної української поетеси, її рідних та найближчого оточення.
Нині Музеєм «Лісової пісні» особливо тісно опікується Ольга Бойко, яка народилася і живе неподалік, у Скулині. Де, до речі, вже кілька разів поспіль люди головою сільради обирають її батька — Петра Васильовича.
— Тішуся тим, що завдяки праці цих людей це знакове місце стає серед туристів дедалі популярнішим, — не стрималася від похвали на адресу молодої працівниці на виїзному засіданні групи волинських краєзнавців із нагоди свята Віра Комзюк. — Адже захоплення, з яким Ольга розповідає нині про Лесю Українку, про рідну землю, волинські звичаї та традиції, передається кожному, хто завітає в урочище. А любов до рідної землі, відчуття причетності до свого народу, розуміння, що не лише тобою історія розпочинається і не тобою завершиться, — це і є основа патріотизму. Була б вона в Україні повсюдно — напевне, не було б нині і війни на сході держави!
Від автора. Із заслуженим працівником культури і почесним краєзнавцем України Вірою Комзюк важко не погодитися. Адже саме в таких музеях найлегше виховати любов до Батьківщини, відчуття причетності до долі свого народу, особистої відповідальності за його майбутнє. І держава не повинна забувати і про тисячі й тисячі подібних великих і малих музеїв. У всіх куточках країни. А ще — про людей, які часто за символічну оплату самовіддано працюють у них на сьогодення і майбутнє нашого народу.