Про це в інтерв’ю «Урядовому кур’єру» розповів заслужений лікар України полковник медичної служби Ростислав ГИБАЛО.
— Припинилося скорочення штату військово-медичної служби. Покращилося забезпечення та шляхи доставки його в зону АТО. За кожну лікарню, польовий госпіталь відповідає котрийсь із військово-медичних клінічних центрів. Звернули увагу на підвищення рівня освіти. У всі державні виші повертаються кафедри військово-польової хірургії і терапії. Почали зважено підходити й до підготовки фахівців — шляхом прорахунку необхідної кількості певних спеціалістів у конкретних регіонах. Наша країна не збирається воювати, однак досвід свідчить: кожна держава має бути готовою до військової агресії.
— За час бойових дій відновили або створили шляхи військово-медичної евакуації. Цим передовсім різниться цивільна медицина від військової. У мирний час цивільна медицина спрямована на те, щоб у конкретній лікарні прийняти пацієнта й надати допомогу до виписки. Після операції пацієнт на певний час є нетранспортабельним, займає ліжко, і нового пацієнта не покладеш.
У військовій медицині є чітке розмежування рівнів надання допомоги і є шляхи військово-медичної евакуації. Це зроблено для максимального збереження життя пацієнта і якнайшвидшого повернення його в лави.
Першу допомогу надають на полі бою. Вона має велике значення в подальшому процесі відновлення пацієнта. Від «золотої» хвилини до «золотої» години залежить життєдіяльність солдата. З поля бою пораненого чи травмованого доставляють до місця, де є лікар. Він корегує накладені джгути, додає знеболювальні, проводить протишокові заходи. Потім солдата транспортують у мобільний госпіталь чи бригаду посилення, які розташовані в райлікарнях. Це другий рівень. Тут відбувається перше оперативне втручання настільки, щоб врятувати життя пацієнта і відправити на наступний етап спеціалізованої допомоги.
На кожному етапі виконують певний обсяг допомоги і оперативного втручання. У такий спосіб рятуємо життя пацієнтові, не затримуємо його на шляху евакуації, відправляємо у сильніший госпіталь, не оголяючи центр за рахунок забирання фахівців на передній край. Так роблять у цивілізованих країнах. Сюжети про порятунок, евакуацію бійців часто демонструють закордонні кінематографісти. Думаю, суспільству не зайве знати про шлях, який долає поранений, а разом з ним і медики, аж до його одужання. Застосування евакуаційного ланцюга із залученням наземного і повітряного транспорту відрізняє військову медицину від цивільної.
На жаль, за останні 20 років у наших медичних вишах взагалі не було такої дисципліни як військово-польова хірургія, військово-польова терапія. Лікарі, які закінчували медичні виші, нічого не знали про надання допомоги пораненим із бойовою травмою.
У райлікарнях досить часто припускалися помилок в об’ємах оперативного втручання. Його або перевищували, і пацієнт затримувався на цьому етапі, або через недостатнє оброблення ран доводилося повторно оперувати. Інколи це спричиняло серйозні ускладнення. З появою груп посилення, в які з лікарень добирали кваліфікованих фахівців, ситуація поліпшилася. В короткі терміни зуміла зорієнтуватися в ситуації Українська військово-медична академія. Викладачі військово-польової хірургії їздили районними лікарнями й навчали колег азів польової хірургії.