«Чому ми стаємо філософами тільки тоді, коли опиняємось посеред вольтової дуги між двома полюсами, які звуться життя і смерть?». Про це запитує письменник Віктор Баранов себе і нас у романі «Смерть по-білому». І відповідає собі й нам у романі «Заплава», чому треба «берегтися слонів у будь-якій личині, уміти їх розрізняти», коли «перемога — примарна, бо зло залишається неназваним і непокараним». Ці два твори, вже опубліковані раніше, днями зібрали у столичній книгарні «Є» на своє новосілля під спільним дахом-палітуркою нового видання і письменників-колег автора, і видавців, і просто шанувальників його творчості.
Михайло Слабошпицький означив «Смерть по-білому» як «філософську притчу, в якій автор у формі, сказати б, екстравагантно-карнавальній ставить складні етико-філософські проблеми людського існування. Виявляється, сподіяне чи сказане десятки років тому може геть несподівано відлунитися чи наздогнати тебе сьогодні, коли ти навіть не можеш про те більш-менш докладно пригадати». А з’ясовується це у спілкуванні головного героя роману біля його нового каміну на дачі з душами померлих… Що, за словами Юрія Мушкетика, є містикою, «яка в цілому на місці, примушує задуматися, хвилює. Тут Баранов дійшов до межі, яку далі переступати і не варто, бо може втрачатися суть». У Теодозії Зарівної «від цих речей аж мороз по шкірі, я боюся не те що так написати, а навіть подумати. Це рукавичка, кинута Булгакову, вона дуже зручно упала».
У читацькій уяві Любові Голоти «Смерть по-білому» й «Заплава» та ще один роман Віктора Баранова «Притула» «склалися як своєрідний триптих нашого перехідного часу (невідомо, наскільки він буде довгим). І має бути його полотно і найголовніша деталь. У нас виникли нові професії, ознаки буття, нові стосунки між людьми. За цими деталями і цими романами колись узагальнюватимуть картину нашого часу. Після «Заплави» замислюєшся, що приніс нам Майдан: розчарування в його «батьках», у самих собі чи в манні небесній, якої ми, українці, завжди трішки чекаємо. Тільки Віктор Баранов відійшов від політики і показав образи, шлях людини на Майдан, на ньому і з нього, яка має віддалитися й географічно, щоб переоцінити це все, що з нами було. Віктор Баранов у цих трьох його романах хоче простежити еволюцію якщо не розвитку країни, то характерів, нових соціальних іпостасей людей».
Ім’я в літературі — це коли й не називати прізвище за паспортом чи псевдонім, не нагадувати про членство у Спілці письменників і кількість уже виданих книжок, а лише сказати: «Це той, що написав…», і вже так спонукати читача не проминути кожен новий твір цього автора — якщо, звісно, його украй не розчарує попередній. Щодо Віктора Баранова, котрий Національну спілку письменників України очолює, то він прописаний у читацькому інтересі до себе, до своєї поезії й прози, найперше проникливими рядками, які, на жаль, актуальні й досі.
Я запитую в себе,
питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок,
роззираюсь на кожній
сторінці:
Де той рік, де той місяць,
той проклятий день,
Коли ми перестали
гордиться, що ми —
українці?
Українці мої!
То вкраїнці ми з вами —
чи як?
Чи в «моголах» і вмерти
судила нам доля пихата?
Чи в могили забрати
судилося наш переляк,
Що розцвів нам у душах
смиренністю
«меншого брата»?
Я прочитала «Смерть по-білому» та «Заплаву» на одному подиху, потому не раз повертаючись до цих романів у думках, — отака моя найкоротша рецензія на ці твори під спільним дахом-палітуркою нового видання.