Атмосферу, в якій ось уже тиждень перебувають Донецьк і його жителі після прибуття в місто Гіркіна і ДНРівців, можна описати одним реченням: час гудіти минув, настала пора приймати рішення. Місто ще живе своїм життям: транспорт курсує, магазини працюють, але приводів для оптимістичного сприйняття дійсності у донеччан з кожним днем стає значно менше.
Наочне підтвердження тому — довжелезні плетениці автомобілів на виїзді з міста. І заява голови Донецької облдержадміністрації Сергія Тарути про те, що «ми захищатимемо себе самі», що на Донбасі потрібно створювати місцеві батальйони силами жителів міст і районів області, а люди, «побачивши бійців, не повинні їх боятися, а мусять знати, що це їхні захисники», — мало обнадіюють.
Не можна допускати смертей
Але ж і «Схід» — місцевий батальйон. Ці люди в камуфляжах і з автоматами на вулицях Донецька також називають себе захисниками, проте відчуття захищеності це нікому не додає.
Лише за тиждень Донецьк із міста, розташованого в зоні бойових дій, перетворився на епіцентр Антитерористичної операції з усіма атрибутами «раннього» Слов’янська квітневого періоду — на місто, яке перебуває в очікуванні облоги, штурму та іншої «надзвичайщини», яку Слов’янськ уже пережив. Кінофільм «Завтра була війна» тепер і про Донецьк також.
Це з Києва добре видно, що «Донецьк бомбити не можна. Донбас бомбити не можна. Не можна руйнувати місто, не можна розоряти селища, не можна знищувати інфраструктуру. А головне «не можна» — допускати смертей і страждань людей», як заявив Рінат Ахметов.
Ті ж, хто нині перебуває в Донецьку, впевненості в тому, що всього цього не буде, не мають. І не лише тому, що в Донецьку тепер регулярно стріляють, іноді підривають, а з району донецького аеропорту бойові зведення надходять щодня. Одна річ, коли злітає в повітря автомобіль з помічником Дениса Пушиліна. І зовсім інша, коли керівництво так званої ДНР — і Олександр Бородай, і Ігор Стрєлков — в один голос просять мирних жителів максимально швидко залишити місто, щоб уникнути масових жертв. Вони оцінюють лише першу хвилю вимушених переселенців із Донецька не менш ніж у 100 тисяч осіб і пророкують втечу з Донецька сотень тисяч жителів.
Поки що це тільки слова. Але «народні прикмети», на жаль, нічого доброго не віщують. Коли в місті закривають найбільший торговельно-розважальний центр і «Донецьк-Сіті» до серпня, то доречно запитати й себе: «Що робити?» Коли п’яничок, які й у дощ, і в сніг та за будь-якої негоди зранку чергували біля супермаркету, мов корова язиком злизала — це однозначно не до масових гулянь з піснями й танцями.
Коли над містом «згущуються» чутки про примусову мобілізацію на залізничному вокзалі, під час рейдів спальними районами міста тощо, то блага цивілізації і комфорт проживання в місті-мільйоннику відходять на другий план, хоч би скільки Донецька залізниця робила заяв, що всі пасажири з Донецька благополучно вирушили до Києва.
Штрихи до загального «пейзажу»
Решта — лише «штрихи до портрета» більшої чи меншої колоритності, які нічого принципово не змінюють. Те, що тепер ніхто не знає, де перебуває міський голова Донецька Олександр Лук’янченко, а його прес-служба жодних пояснень щодо цього не надає, — не дивно, а закономірно. Тим паче, після ультиматуму, поставленого міському голові Донецька керівництвом «ДНР» 10 липня — упродовж 24 годин визначитися, з ким він: з Україною чи із самопроголошеною республікою. Та і як це може викликати подив, якщо голова Донецької облдержадміністрації на режим «інкогніто» перейшов ще кілька місяців тому.
Заяви представників так званої ДНР про те, що навколо Донецька підриватимуть мости (з метою оборони), — також лише штрих до загального «пейзажу», як і не то чутки, не то бувальщина, які поширюють у соціальних мережах в режимі «передаю те, що чув». Приміром, про те, що днями представники «ДНР» всеньку ніч обстрілювали аеропорт із зенітки, розташувавши її поблизу житлових багатоповерхівок.
Нині в Донецьку поки що доступні всі блага цивілізації. За хлібом у чергу не потрібно вишиковуватися. Перебоїв із забезпеченням міста провізією немає. Щоправда, сіль з полиць багатьох магазинів «випарувалася». Проте змиритися з цим можна, оскільки сіль — це біла отрута, солоне шкодить здоров’ю, а надмірне споживання хлористого натрію спричиняє гіпертонію.
Значно гірше інше: ніхто не знає, що буде завтра. Якщо для визволення Слов’янська українській армії знадобилося три місяці, та й то тільки завдяки тому, що «стрєлковці» самі залишили місто, то скільки часу потребуватиме проведення Антитерористичної операції в Донецьку, який удесятеро більший від Слов’янська, — рік, півтора, два?
І допоки не буде відповіді на це головне запитання, бути жителем Донецька — не честь, а випробування.
Володимир АРТЕМЕНКО,
м. Донецьк
для «Урядового
кур’єра»