ЗАХОПЛЕННЯ
Мандрівні співці стали героями картин
Життя нині тернополянина Мирона Постолана мені видається своєрідною піснею-думою лірника. На білий світ він прийшов у Валлії (Велика Британія). Мати й батько — українці. До шкільного віку навіть не знав англійської мови. Вдома завжди спілкувалися українською. Коли Мирон мав сім чи вісім років, до їхнього міста приїхала капела бандуристів з американського Детройта. Ці виступи запалили в ньому велике прагнення навчитися грати на бандурі.
У ті часи на англійських просторах важко було знайти відповідну літературу, аби почерпнути знання про цей український багатострунний щипковий інструмент, як, зрештою, й придбати саму бандуру. Але дізнався-таки про майстра Василя Гляда, який походив із Сумщини. Він і виготовив для Мирона та його брата бандури. Доля через певний час звела його з відомим бандуристом Віктором Мішаловим, який тоді мешкав в Австралії.
Пан Мирон листувався з ним, надсилав свої запитання та записи на касетах, а відтак отримував професійні поради, настанови від знаного музиканта. Згодом Мирон Постолан став учасником гурту «Село», в якому звучали три бандури та ліра. Колектив мав численні виступи не лише в українських громадах, а й в англійських.
Бандура для Мирона Постолана — улюблений інструмент. Фото автора
Щоб сімейне гніздо звити в Україні
З проголошенням незалежності України Миронова мати вирішила повернутися з туманного Альбіону до рідного села Жуків на Тернопіллі. Обійстя вже не застала. Тож взялася за зведення нового будинку. Пан Мирон навідався до матері в гості, а згодом забажав звити тут власне сімейне гніздо. Дружиною його стала Оксана із сусіднього району. Вона цілковито підтримує захоплення, велику Миронову зацікавленість історією українського лірництва.
Мирон Постолан освоїв гру не лише на бандурі, а й на лірі. Має й раритетні інструменти. Ось одна з чотирьох бандур, яку змайстрували галицькі умільці, що опинилися в повоєння у таборі для інтернованих в італійському місті Риміні. Для дерев’яної основи інструмента вони використали дощечки діжок з-під сухого молока чи оселедців пряного соління, для струн — телефонні дроти, а для кріплення — гільзи. Ліру ж на Миронове замовлення виготовив англійський майстер Мартін Турнер.
Чимало років пан Мирон збирає світлини лірників, листівки та розмаїту довідкову й історичну інформацію про них, їхні музичні записи. З’ясував, скажімо, що колись школи лірників існували не лише в найближчих містах Бережани, Підгайці, а й навіть у селі Краснопуща, що за кілька кілометрів від Жукова. Водночас подивувався: чому на полотнах наших художників не побачиш народних рапсодів? Принаймні особисто він не знайшов таких картин. Тож вирішив цю прогалину якнайдіяльніше заповнити.
Микола Шевчук. «На Вкраїні мелють жорна…». Фото автора
Майстрів пензля — до власної садиби
Ось і зорганізував чи не вперше в Україні, якщо не у світі, пленер на лірницьку тему, запросивши до власної садиби на два тижні майстрів пензля. Але визначив їм конкретне завдання: на полотнах має бути відображена тема лірників — мандрівних співців-музикантів, які століттями співали-декламували українцям не лише церковні канти та псалми, а й історичні думи, балади, пісні, у тому числі гумористичні, сатиричні. На пропозицію пана Мирона відгукнулися митці зі Львова, Тернополя, Теребовлі, Дрогобича, Бережан, а також лірник з Рівного Андрій Ляшук.
Кожен з художників подарував Постоланам по дві роботи, зрештою, такою була умова організації пленеру. Натомість господарі брали на себе всі побутові облаштування. Зазначалося: після закінчення мистецької акції роботи можна побачити на виставці у Бережанському замку.
Про виставку в замку відав, але хотілося потрапити саме на пленер. У Жукові дощило, до того ж не перший день. Заслужений художник України Богдан Ткачик разом з дружиною Ганною місцем творчих мук обрали стрих будинку — так тут називають горище. Тему лірництва вони добре обміркували ще вдома, у Тернополі, зробили заготовки. «Великодній заробіток» — одна з картин пана Богдана. Проводир сліпця-музики стоячи заснув під давніми мурами, втомившись від далеких мандрів, народний же рапсод під акомпанемент ліри декламує про найсвітліше християнське свято, про вікові мрії українців — мати власну державу. В капелюх співця летять гроші, або вдячні слухачі кладуть писанки. Здається, буденний життєвий сюжет, але скільки роздумів викликає!
Справжня філософська й історична драма нашого народу постала з роботи художника з Теребовлі на Тернопільщині Миколи Шевчука «На Вкраїні мелють жорна». Це своєрідний творчий відбиток страшних подій першої половини минулого століття. Лірник грає та розповідає і про трагізм власного життя, і долі всього українства. Видніється хрест, який в Жукові на місцевому цвинтарі поставили у пам’ять про полеглих українських січових стрільців та воїнів УПА. Поруч — розп’яття та жорновий круг. На передньому плані картини автор зобразив три колоски ячменю й пшениці. Їх буревій воєн, голодоморів трохи зігнув-похилив, але вони не впали, тож заколосяться щедрим зерном. Молоде колосся постає символом української юні, якій іти в майбутнє будівниками своєї держави.
Образотворчих дум-картин, пейзажів на пленері в Жукові з’явилося понад 120. Їх уже побачили на виставці в Бережанах. Напевно, з часом оглянуть і тернополяни, жителі інших міст. Але головне — художники своєю творчою працею, своїм талантом доклалися до воскресіння пам’яті про призабутих нині в Україні лірників, про цілий культурний, духовний та історичний пласт на ймення лірництво.