15 лютого 2008-го. Стрітення. На вулицях Рівного велелюддя, якого тут не було давно…
Так місто прощалося зі своїм батьком — міським головою Віктором Чайкою. Віддати шану цьому світлому чоловікові прийшли, здається, всі, хто тільки міг: старий і малий, багатий і бідний. Та що там прийшли — поприїжджали й студенти з інших міст. Люди не стримували сліз, хустинки біля очей тримали навіть міцні, як криця, чоловіки… (Удруге таке скорботне велелюддя бачила в Рівному тоді, коли воно проводжало в останню путь першого загиблого на сході України Ігоря Волошина).
Віктор Чайка загалом майже два десятиліття був нашим міським головою. Спочатку у вісімдесяті минулого століття. Тоді Рівне перетворилося на місто троянд — і його улюблених квітів теж. Помилуватися неймовірними трояндовими алеями до нас приїздили звідусіль. Ті алеї були, як тепер кажуть, маркером довершеності міського господарства, яке Віктор Чайка знав достеменно! Це тепер займатися каналізацією стало немодно. Чи непрестижно: піару на цьому не зробиш.
Затим, коли «демократичні» міські урядники змінювалися як рукавички, Рівному, вочевидь, стало не до троянд… І тоді місто знову покликало його, на той час успішного бізнесмена, який у чистому полі, з нуля, створив європейське підприємство з міжнародних перевезень. Засукавши рукави, він працював самовіддано і вперто вже у нових реаліях: не можу я, казав, жити добре, коли люди живуть погано! Цю та інші прямі й подекуди навіть безпосередні його фрази буквально розібрали на цитати.
Він, син синьоокої Кубані (скільки там етнічних українців, мабуть, достеменно не з’ясовано жодним дослідженням), прикипів до Рівного душею й серцем. І рівняни до нього теж: хтось називав його батьком, а хтось — не менш щиро, сином. Мабуть, саме тому слова Рівне і Чайка стали в колективній свідомості синонімами… Вільний дух кубанського козака, сильний чоловічий характер, відвертість та інколи навіть різкість, на яку, проте, ніхто не ображався: по-перше, знали, що отримали справедливо, по-друге, що він швидко «відходить». От у кого вчитися нинішнім керівникам усіх рівнів!
Віктор Чайка ніколи не ставив себе ані на йоту вище від простих людей. Бо й сам був напрочуд простим і доступним. Він розповідав, що в дитинстві виживали з упійманої власноруч риби та простеньких пирогів, які напече мама. Той смак небагатого, але колоритного дитинства він проніс через усе життя.
«А коли став студентом, то на трьох із товаришами ми мали одну модну тоді нейлонову сорочку: один одягне на побачення, випере, вона швиденько стече — інший одягає», — таке одкровення почула якось від нього.
Згадала наші зустрічі, коли побачила його, усміхненого й успішного, на білбордах, що цими днями з’явилися в Рівному, — з написом «10 років світлої пам’яті». Місто не просто пам’ятає — ми й досі звіряємо по Вас, Вікторе Анатолійовичу, свої думки і наміри. Коли мені важко визначитися в рішенні, приходжу на трояндову алею Вашого імені (є така в центрі Рівного) і подумки питаю: а як у цій ситуації зробили б Ви? І хай би що говорили, епоха Віктора Чайки не закінчилася. Дарма що ось уже 10 років він (я в цьому переконана) служить Господу на небесах не менш віддано, ніж нам, рівнянам. І Рівному, що стало містом його щасливої долі.