Гордість і слава Кармелюкового краю
Усього 3,3 відсотка території нашої держави займає центральна область Поділля — Хмельниччина, та важко знайти якусь іншу землю, яка б в мініатюрі краще відображала краєвиди всієї України — її ліси і гори, глибокі каньйони і скелясті узвишшя, жовтогарячі лани і сині очі озер та річок — Південного Бугу, Дністра, Горині, Збруча, Смотрича.
Така ж багатолика і глибока історія нашого краю, змальована ще в хроніках знаменитої «Історії» Геродота, багатьох інших чужоземців, котрі приходили сюди з війною і миром, залишаючи свої сліди. Нитка життя тут тягнеться від найдавніших людей, доби Трипільської та Черняхівської культур, скіфських поселень, праслов’янських племен, давніх уличів, Київської Русі, Болохівської землі, Подільського та Великого князівства Литовського аж до наших днів.
На території області оберігається 2431 пам’ятка історії, 256 — археології, 230 пам’яток архітектури загальнодержавного значення. Створені Національний природний парк «Подільські Товтри», який за площею є найбільшим в Європі, Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець», історико-культурні заповідники у Меджибожі, Самчиках.
Печера «Атлантида», урочище «Совиний яр», товтри Несамовита, Чотири Кавалери, Сокіл, Кармелюкова гора біля села Привороття, дендропарки Миньковецький та «Поділля», пам’ятки садово-паркового мистецтва Антонінський, Маківський, Новоселицький — все це створює неповторну красу хмельницького Поділля.
Ще з сивої давнини організація життя краян підпорядковувалася європейським законам місцевого самоврядування, місцеві громади карбували власні гроші, створювали неповторні культурні цінності. Понад 50 міст і містечок у середньовіччі мали магдебурзьке право. З вересня 1932 року на території краю було утворено Кам’янець-Подільську область, яка з 1954-го стала Хмельницькою. 20 років тому 96,3% жителів області сказали «Так» незалежності України.
Славу Хмельницької землі примножують нинішні покоління подолян — працьовиті хлібороби і невтомні підприємці, шановані науковці та улюблені громадою поети й художники, мудрі вчителі і здібні студенти. Земля ця переповнена талантами і щедро ділиться ними з країною та світом.
СИМВОЛІКА
У променях щедрого сонця
Герб області — розсічений щит з правим синім і лівим малиновим полями. У верхній частині щита по центру вміщено зображення шістнадцятипроменевого сонця з людським обличчям; у нижній частині щита зображено два стилізованих золотих колоски у вигляді першої літери назви області. Щит обрамлено золотим декоративним картушем зі стилізованих лаврових гілок, увінчаним книгою. В нижній частині картуш оздоблений українським орнаментом.
Прапор: прямокутне полотнище, вертикально поділене навпіл: ліворуч — синього кольору, праворуч — малинового. У центрі на стику двох кольорів зображено щит з гербом області.
ПРЯМА МОВА
Упевнено крокуємо в майбутнє
Василь ЯДУХА,
голова Хмельницької обласної державної адміністрації:
— Легендарний край козацької звитяги діловою активністю і трудовими здобутками зустрічає 20-річчя Незалежності України. Нас об’єднує щире прагнення власним доробком забезпечити економічне зростання нашої області та добробут її громадян.
Найбільшим скарбом Хмельниччини завжди були її люди — талановиті, працьовиті прагматики, істинні патріоти свого краю.
Влада і громада спільно створили Стратегію регіонального розвитку області до 2020 року, яка відповідає найкращим європейським зразкам. Визначено чотири пріоритети нашого подальшого поступу, реалізація яких буде запорукою підвищення якості життя подолян.
Маємо АЕС, потужні промислові підприємства, в діяльності яких домінує інноваційна складова. Флагманами у своїх галузях є ВАТ «Подільський цемент», продукція якого має підвищений попит, та ЗАТ «Славутський комбінат «Будфарфор», де задіяні найсучасніші європейські технології виготовлення санітарно-керамічних виробів, що покривають майже третину потреби не лише українського ринку, а й сусідніх держав.
Максимально залучаємо наявні ресурси, диверсифікуємо структуру місцевої економіки, створюємо максимально можливі комфортні умови для підприємців й інвесторів. Така політика приносить свої плоди.
Сьогодні на 170 підприємств області надійшли іноземні інвестиції з 40 країн світу. Завдяки цьому Хмельниччина, котра до цього пасла задніх, стрімко й упевнено піднялася на 12-те місце в державі. Продукція наших виробників експортується в 51 державу.
Область традиційно має розвинене підприємницьке середовище, передовсім в агробізнесі. Природно-кліматичні умови сприятливі для розвитку сільського господарства, налагодження переробної промисловості, розвитку сільських територій. Щороку ми збираємо одні з найбільших у країні врожаїв зернових і технічних культур. Швидкими темпами розвивається великотоварне тваринництво. Селяни активно залучаються до сфери «зеленого» туризму.
Історія та сучасність у своїй величі постають перед зростаючими потоками мандрівників і відпочивальників у древніх фортецях Кам’янця-Подільського та Меджибожу. Дбаємо, щоб державний курорт «Сатанів» з його унікальним Збручанським родовищем мінеральних вод став найсучаснішим курортополісом, європейським центром оздоровлення та відпочинку. Велика перспектива в реалізації туристичного і відпочинково-оздоровчого потенціалу нашого краю поєднується з турботою про екологію та розвиток інфраструктури.
Ми впевнено крокуємо в майбутнє з чітким розумінням цілей та очікуваних результатів.
Ефективний комунар з Летави
ПОЗИЦІЯ
Соціальним у прямому сенсі слова є суспільство,
котре створює громадянину умови
для
гідного заробітку і відповідного життєвого добробуту
Михайло Шаповал не змінюється. І це найкраща новина для тих, кого доля надовго, як-от його земляків, чи на короткий час мого, десятирічної давнини журналістського відрядження, звела з цією непересічною особистістю. Бо всім своїм життям — а це, зокрема, й 36 років управлінської практики на одному місці — він доводить доцільність і ефективність саме колективної форми господарювання в українському селі.
Сільськогосподарський кооператив «Летава», на який
Михайло Васильович ще в перші роки незалежності умовив своїх земляків
перетворити колишній процвітаючий колгосп, зберігши всі його активи, і нині, на
20-му році незалежності, заможне господарство, квітучий острівець серед далеко
не скрізь вкритих золотою пшеницею приватних ланів.
Тут вирощують усього потроху, окрім хіба бананів та цитрусових, та це дає змогу підтримувати економіку господарства на належному рівні, розвиватися, вдосконалювати технологію рослинництва і тваринництва, вчасно розраховуватися з людьми за орендовану землю і платити селянам гідну зарплату.
Сільська громада усвідомлено тримається гурту (за два десятиріччя лише кілька чоловік, та й то переважно некорінних летавців, виїхали в пошуках чогось примарного), завдяки чому 500 осіб — членів кооперативу мають постійну роботу, люди не бідують і не перебиваються з хліба на воду, а 250 школярів щорічно 1 вересня сідають за парти і майже 60 дошкільнят щодня залюбки поспішають до дитсадка.
З усіма своїми радощами і болями летавці йдуть до обраного ними на загальних зборах голови з упевненістю, що там не відмовлять. Навіть коли хто із стареньких надумає переселитися до дітей, хату продає лише своїм односельцям. А якщо молодятам не вистачає коштів для придбання власного житла, то безвідсотковий кредит надає колективне господарство.
«Ми живемо однією сім’єю», — каже Михайло Васильович. І навряд чи хто назве його ліберальний консерватизм ретроградством, адже, зберігши своє село, він оберігає селянське єство України. Не тієї патріархальної, за якої у напіврозваленій фермі доживають віку худі голодні корови, будяки звеличуються над колосками, куди важко добратися розбитим шляхом, і на дверях клубу висить іржавий замок.
А такої, як у них, у Летаві: заможного колективного селянського господарства, де в чистоті утримується 500 дійних корів найпродуктивніших порід, які щодня дають десять тонн високоякісного молока. Де на тракторному стані нехай не дорога імпортна, та дбайливо відремонтована і доглянута вітчизняна техніка. Де в полі хліб навіть цього складного року доглянутий, тішать око густі цукрові буряки, квітуча гречка, струнка висока кукурудза. Де кожен трудиться з повною віддачею і за потреби користується спільними надбаннями.
Ймовірно, жалюгідні колгоспи, де навіть миші не мали чим поживитися, і треба було замінити на іншу форму господарювання. Та кому, запитує Шаповал, заважали сільські палаци культури, бібліотеки, дитячі школи мистецтв, добротні ферми, не розірвані на приватні клапті поля? Навіщо їх за відповідним указом другого президента знищували на догоду недалекоглядним політикам? Ось і дохазяйнувалися до майже суцільного збідніння сільського населення, до того, що новітнім «господарям життя» вже й люди не потрібні — лише земля, тисячі гектарів ріллі, з якої вони планують чужою технікою «зірвати швидкі гроші».
Іноземці, зокрема й німці, французи, які частенько навідуються до Летави, з подивом відкривають для себе зовсім іншу Україну і водночас дивуються з тутешнього життя. У них, кажуть, також є кооперативи, комуни, кібуци. А Шаповала з його «іншим, проте кращим» жартома називають «червоним директором». Бо важко їм зрозуміти, що для нас сільська громада — це не просто населений пункт, а спосіб життя, колиска мови, культури, скарбниця історії, яку не слід бездумно і спішно перекреслювати одним розчерком пера.
Важко не погодитися зі співбесідником, коли він каже, що треба берегти те, що маємо. Що досвід соціальних країн, таких як Швеція чи Японія, можливо, важливіший для нас, ніж нав’язування примарного капіталістичного «золотого тельця», задля якого треба віддати не лише тіло, а й душу.
Золота Зірка Героя України, якою Михайло Васильович за загальним визнанням цілком заслужено відзначений цьогоріч керівництвом країни до Дня Конституції, дає йому право на моральну засторогу нашому суспільству: «Легко любити свою Батьківщину до глибини душі, а ви спробуйте — до глибини власної кишені!». Можливо, варто замислитися над цими словами?
«Сусідів обирають за міцністю та довговічністю»
Голова правління,
генеральний директор
ВАТ
«Подільський цемент»
Семен ДАРЧУК
Відкрите акціонерне товариство «Подільський цемент» — велетень вітчизняної цементної промисловості — розташоване в одному з найстаріших міст, заснованих ще в ранньому середньовіччі, яке й донині вражає не лише своєю архітектурою, а й міцністю і довговічністю споруд.
Доля такого сусідства вирішувалася в 60-ті роки минулого століття, і визначальними його ознаками були дефіцит цементу в центральних районах країни і наявна потужна сировинна база для його виробництва в родовищі поблизу Кам’янця-Подільського. Завод став до ладу 41 рік тому, шість технологічних ліній його виробляли 3700 тис. тонн цементу на рік. 1994-го після приватизації на його базі було створено ВАТ «Подільський цемент», розповів нашому кореспондентові голова правління, генеральний директор підприємства Семен ДАРЧУК.
— Семене Івановичу, всезнаюча статистика каже, що кожна шоста тонна українського цементу виробляється у нас на Хмельниччині. Виходить, нині ВАТ — один з найбільших постачальників цього конче потрібного для будівельної галузі матеріалу?
— Саме так. Усе розпочалося з 1999 року, коли відома ірландська компанія з виробництва будматеріалів CRH придбала контрольний пакет (99,6%) акцій нашого підприємства. Відтоді ми відчутно зміцнили позиції з-поміж конкурентів і вийшли в лідери галузі.
Усі види цементу сертифіковані на відповідність національним та європейським стандартам. Останніми роками саме якість нашої марки підтверджена серйозними міжнародними відзнаками: «За якість та досконалість продукції» (Мадрид), «За високий імідж торгової марки» (Рим), «Корона за якість» (Лондон), «Орден Пошани» за високий професіоналізм.
— Ще одне лідерство «Подільського цементу» — за кількістю вкладених інвестицій. Реалізацією проекту з кошторисом 262 млн євро може похвалитися далеко не кожна область, чи не так?
— Спочатку варто згадати ще один наш успішний проект зі зниження собівартості випуску цементу: перехід на використання вугілля та іншого альтернативного палива замість природного газу, на що використано 100 млн грн.
У грудні 2006 року рада директорів компанії-інвестора спільно з керівництвом ВАТ ухвалила рішення щодо переходу з «мокрого» способу виробництва цементу на «сухий». Нині вже завершуємо будівництво нової технологічної лінії потужністю близько трьох млн тонн цементу в рік. «Суха піч» замінить п’ять діючих. Така масштабна модернізація підприємства (кошторис — 262 млн грн) ведеться за рахунок прямих інвестицій компанії CRH, кредитних та власних коштів.
— Даруйте, та чи не загрожує довкіллю, унікальному природному та історичному середовищу Кам’янеччини таке потужне виробництво, яке не належить до безпечних?
— Справді, раніше були певні застороги. Та тепер, коли встановлене на новому виробництві обладнання повністю відповідає євростандартам, ступінь очищення викидів становитиме 99,9 відсотка. А зниження енергоспоживання призведе до скорочення викидів СО2. Передбачається, що ми зможемо продавати 3 млн т вуглекислого газу як ОСВ, що принесе відповідний дохід. Плануємо ввести в експлуатацію «суху» лінію вже у вересні цього року.
— Отже, за вашими словами, одне з найпотужніших на нашому континенті підприємство цементу сьогодні нічим не загрожує перлині української історії та архітектури?
— Так. А плюсів, навпаки, приносить чимало. Лише за останні три роки ми сплатили податків на загальну суму понад 600 млн грн. За перше півріччя 2011 року середня зарплата працюючих становила 4244 грн. Щоправда, у зв’язку з останньою модернізацією підприємства оптимізовано чисельність працюючих. Завважу, що програмою вивільнення людей, переважно пенсіонерів, передбачено виплату кожному матеріальної допомоги (середня сума її на одну особу — 34,5 тис. грн).
ДОСЬЄ «УК»
Семен ДАРЧУК. Народився 1953 року на Буковині. Всю трудову діяльність, починаючи з 1973 року, присвятив Кам’янець-Подільському цементному заводу, пройшовши шлях від слюсаря до керівника підприємства. З 1994 року — незмінний голова правління, генеральний директор ВАТ «Подільський цемент». Заслужений працівник промисловості України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Метал вогнем гартується
ВІДКРИТТЯ. Якщо хтось ще й досі гадає, що обласний центр Поділля відомий лише своїм великим ринком, то він прикро помиляється: трохи більше 10 років тому тут започатковано спеціалізоване металургійне підприємство, продукція якого сьогодні експортується в 12 країн світу, зокрема звідси здійснюються прямі поставки до Німеччини на завод, який виробляє автомобілі відомої марки «Фольксфаген».
— Виступаючи перед колективом під час відкриття нової технологічної лінії в лютому цього ювілейного для української незалежності року, керівник департаменту кольорової металургії Мінпромполітики Павло Шинкаренко так звернувся до людей: «Добридень, хмельницькі металурги!» — розповідає генеральний директор ТОВ «ТІН-імпекс» Аліна Скоморохова. — Слова ці для нас — висока оцінка.
«Друге дихання» підприємству надали вже вітчизняні підприємці після реорганізації 2004-го. Тоді тут випускали тисячу тонн алюмінієвих сплавів на рік. Оскільки попит на продукцію зростав, а якість її відповідала високим європейським стандартам, виникла ідея придбати земельну ділянку і започаткувати нове висококультурне європейське підприємство.
Криза не стала для нас перешкодою у здійсненні запланованого проекту, і 11 лютого цього року перша черга нових потужностей (3 тис. т алюмінієвого литва і 500 тонн мідних виробів щороку) була введена в експлуатацію. Загалом же плануємо виготовляти 6 тис. т сплавів на рік.
Ми не стоїмо на місці, вивчаємо вітчизняний та зарубіжний ринки, вдосконалюємо технологію виробництва. Нині йдеться про його розширення, створення замкненого циклу, тобто виготовлення готових виробів для машинобудування, будівництва, побутової техніки.
— А це нові робочі місця,стабільний заробіток для працюючих, збільшення відрахувань до бюджету та Пенсійного фонду, — додає Хмельницький міський голова Сергій Мельник. — Такі талановиті підприємці, патріоти, як подолянка Аліна Скоморохова, її колеги, — золотий фонд нашої громади. Вони повертають місту над Південним Бугом славу індустріального центру Поділля.
Продукція Хмельницького ТОВ «ТІН-імпекс» експортується в 12 країн світу.
СЛОВО — РОВЕСНИКАМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Допоможемо своїй Вітчизні
— Я побачила світ у найкращому місці на землі — рідному селі на Хмельниччині, у вільній, незалежній Україні. Всьому, чого добилася за перші 20 років, завдячую батькам, родині, мудрим учителям і наставникам. А ще своєму сильному характерові, котрий не дає мені права на відступ.
Була першою в школі, рано визначилася з подальшим вибором, вступивши на юридичний факультет одного з найкращих подільських вишів — Хмельницького університету управління та права. Затим зрозуміла, що без економічних знань досягти поставлених цілей буде важко, і паралельно розпочала навчання в Хмельницькому національному університеті.
У суспільному житті я активістка, беру участь у
громадських заходах, пропоную власні творчі ідеї друзям, виступаю на наукових
конференціях, не цураюся політичного життя держави та нашого краю.
Мрію в майбутньому стати суддею Європейського суду з прав людини, щоб захищати інтереси не лише співвітчизників, а й громадян інших країн нашого континенту, бо, як зауважують французи, правосуддя — це справедливість у дії.
Аліна СЛОБОДЯНЮК. Народилася 20 червня 1991 року в селі Пижівка Новоушицького району. Студентка двох вищих навчальних закладів Хмельницького: університету управління та права і Національного університету. Помічник депутата обласної ради.
«Бакота» — це любов назавжди
ЛІТО. «А ви ходили в «спецназівський похід»? — на це запитання чимало підлітків з Хмельниччини дадуть ствердну відповідь. І не лише сьогоднішні школярі, котрі відпочивають нині у чудовому спортивно-оздоровчому таборі «Бакота» на березі Дністровського каньйону. А й ті, хто вже 24 роки поспіль приїжджає на це Богом створене місце за змужнінням, здоров’ям, чистим повітрям, веселим товариством, мудрим словом і батьківською порадою до незмінного директора дитячої оздоровниці Юрія Чайковського.
Залюбки їдуть сюди підопічні національного фонду «Україна — дітям» та головного управління у справах дітей обласної державної адміністрації. А цьогоріч тут ще й відпочивають талановиті діти з Чемеровецького та Полонського районів.
Так-от, до «спецназівського походу», розповідає Юрій Васильович, 10–14-літні підлітки готуються два тижні. Після цього вони за будь-якої погоди проходять 30–40 кілометрів чудовими горами і долинами, вивчають елементи рукопашного бою, орієнтуються на місцевості, розпалюють багаття, рибалять, знайомляться з місцевою фауною і навіть встановлюють чергувальні «секрети». І, зважте, роблять все самі. Двоє інструкторів, що перебувають неподалік, безпосередньо не втручаються в життя автономної групи, а лише спостерігають зі сторони.
Після такого походу, інших захоплюючих заходів наступного року хлопці і дівчата знову попросяться до «Бакоти», бо розлюбити її ще не вдалося нікому.