ВІЗИТІВКА
Тут гриміла Конотопська
битва...
Сумська область розташована на північному сході України. Населення - 1164, 4 тисячі осіб. В області виробляється понад 40% нафти (від загального обсягу в Україні), включаючи газовий конденсат, та 7% газу. Широко відома продукція таких підприємств як ВАТ "Сумське НВО імені Фрунзе", "Хімпром", "Шосткинський молкомбінат", "Крафт Фудз Україна" та інших.
Загальна площа сільськогосподарських земель - 1,7 мільйона гектара, в тому числі ріллі 1,3 мільйона. У рослинництві пріоритетне виробництво продовольчого зерна, цукрового буряку, озимого і ярого ріпаку, олій?ної редьки, соняшнику, льону.
Регіон перетинає міждержавна автомагістраль Київ-Москва. Головні залізничні магістралі - Київ-Москва, Київ-Харків, Дніпропетровськ-Санкт-Петербург. Залізничні вузли - Конотоп, Ворожба, Смородино. Експлуатаційна довжина залізничних колій становить 920 км, автомобільних доріг - майже 7,3 тис. км. Функціонують два театри (драми та музичної комедії ім. М.С. Щепкіна, обласний театр для дітей та юнацтва), обласна філармонія, 674 клубних та 615 бібліотечних закладів, 35 музичних шкіл, 11 державних музеїв, Училище мистецтв і культури ім. Д. Бортнянського, Обласний центр народної творчості. У Сумському художньому музеї імені Н.Онацького зберігається майже 14 тисяч творів українського та зарубіжного мистецтва.
СИМВОЛІКА
Колос під золотим шоломом
Прапор Сумської області являє собою синє полотнище із зображенням у його центрі герба області.
Герб області: на синьому геральдичному щиті древній золотий шолом зі срібними деталями, під ним золотий вигнутий колос пшениці, золотий охтирський хрест. Золотий шолом - знак історичної спадщини Київської Русі. Колос має 25 зерен за кількістю районів і міст обласного підпорядкування, зігнутий у формі букви "С", першої букви в назві області. Хрест символізує духовність жителів. Існує й інше пояснення елементів щита: шолом - історичні землі Київської Русі, що відійшли до Сумської області від Чернігівської, колос - землі, що відійшли від Харківської області (частина Слобожанщини), хрест - землі, що відійшли від Полтавської області (були у складі України за часів Гетьманщини). Синій і жовтий кольори прапора і герба вказують на приналежність Сумщини до держави Україна.
Офіційна символіка органів місцевого самоврядування та виконавчої влади затверджена 15-ю сесією обласної ради 12 липня 2000 року. Автор - Ю.М.Шелковніков.
ПРЯМА МОВА
"Створимо в області оазу добробуту"
Юрій ЧМИРЬ,
голова Сумської
облдержадміністрації:
- Цими днями подумки перегорнув сторінки сумської історії протягом останнього двадцятиріччя. Порівняв 1991-й із 2011-м і був приємно вражений. Які ж бо зміни відбулися на просторах Слобожансько-гетьманського краю за ці 20 незалежних років! Кожна галузь, кожен сегмент народногосподарського комплексу означені разючими перетвореннями. Вдалося не тільки зберегти історичні напрацювання, якими славиться наш край, а й значно їх розвинути.
Стабільно працюють визнані флагмани вітчизняного виробництва, серед яких ВАТ "Сумське НВО імені Фрунзе", низка заводів у Конотопі, Охтирці, Лебедині, Ромнах. До них додалися нові сучасні виробництва.
Нарощує економічну міць аграрний сектор. Останніми роками поблизу обласного центру введено в експлуатацію потужний термінал для зберігання зерна, проектна потужність якого майже 600 тисяч тонн. У сільгосппідприємствах стали до ладу 13 доїльних залів, 67 молокопроводів, де виробляється половина всієї молочної продукції.
Приємними змінами означені освіта, медицина, культура, спорт. До існуючих вишів додалася Українська академія банківської справи НБУ, яка нині святкує 15-річчя і водночас завершує спорудження філіалу в Севастополі. Статусу національного набули Сумський аграрний та Глухівський педагогічний університети, а СумДУ істотно підвищив свій комплексний рейтинг.
Справжньою окрасою Сум стали стадіон "Ювілейний" та легкоатлетичний манеж УАБС НБУ - ці спортивні споруди відповідають найвищим європейським вимогам. А з-поміж торговельних закладів справжня перлина - багатоповерховий універмаг "Київ".
Підсумовуючи зроблене, накреслюємо і бачимо перспективу. Нещодавно прийняли масштабну стратегію розвитку "Нова Сумщина-2015", в якій визначили завдання на всіх без винятку напрямках. Поставили високу й амбітну мету - через 4-5 років створити в області своєрідну оазу добробуту, всі умови для комфортного проживання кожного жителя. Впевнений - сьогоднішній владній команді це завдання цілком по силі і через кілька років Сумщина стане оновленим і ще привабливішим краєм.
"Ми неодмінно вистоїмо, бо нас он який гурт"
Мати-героїня
Ганна
МОСКАЛЕНКО
Двадцять років тому Ганна та Михайло Москаленки одними з перших в Україні створили дитячий сімейний будинок. Аби збагнути велич душевного подвигу цього подружжя, одержимого співчуттям і проникливістю до чужої біди, спершу варто уявити багатоповерховий будинок майже в центрі Сум, майданчик на третьому поверсі, чотири квартири з 10 кімнат. А в кожній - хлопчиків і дівчаток: білявих і чорнявих, жвавих і не зовсім, галасливих і спокійних, тобто таких, якими зазвичай бувають діти. З єдиною хіба що різницею - вони прийомні.
Але Ганна Семенівна не любить і не визнає такого поділу. Каже щиро і відверто - всі рідні. Побачили, як тулиться до неї малеча, з якою повагою ставляться старшенькі.
- Ганно Семенівно, скільки ж у вас дітей, онуків, узагалі членів сім'ї?
- Якщо полічити моїх та чоловікових близьких родичів, то набирається близько ста. Але, зрозуміло, гуртом усім нам збиратися не випадає. Ось сьогодні ви попередили, що прийдете в гості, то для фотографування зібралися близько 30-ти. Могли б прийти і більше, та, мабуть, фотооб'єктива не вистачить.
- Зізнайтеся чесно, дуже втомилися за ці роки?
- А я про це не замислююся. Просто немає часу. Адже ми живемо за своїм окремим, особливим графіком, у якому немає місця для якихось вагань чи переоцінок.
- Пригадайте, з чого починався дитячий будинок Москаленків?
- З болю. Мого і чоловіка Михайла - коли в одному з журналів прочитали про сирітські долі. Довго думали, чому так трапляється, що маленькі хлопчики і дівчатка стають непотрібними батькам? "Визрівали" доволі довго, аж доки поїхали у сиротинець. А там. Оті дитячі оченята і досі печуть душу. На той час ми вже мали власних п'ятірко хлопчиків і дівчаток, спершу наважилися взяти двох. Потім ще двох. Згодом з'ясувалося, що в них залишаються у притулках братики і сестрички, а вони так хочуть бути разом. Забрали і їх. Отож, невдовзі нам стало тісно у квартирі і довелося звертатися по допомогу до міської влади.
- Це було 1990 року, якраз напередодні прийняття Акту про незалежність України. Чи вплинула ця подія на становлення сімейного будинку і яким саме чином?
- Однозначно вплинула - виключно позитивно. Адже самостійна Україна стала надавати виняткового значення сімейним формам виховання сиріт. Це правильно і виправдано, бо жоден державний інтернат не може замінити домашнього тепла і затишку. І це не вина педагогів чи вихователів - такою є сама система. А ось удома - зовсім інша справа. І сьогодні, на мою думку, держава правильно робить, що стимулює створення сімейних дитячих будинків, прийомних сімей, бо тільки в них є тато і мама.
- Наскільки знаю, окремі з ваших вихованців уже здобули освіту, мають власних дітей, відбулися як громадяни.
- Так, маємо дев'ятеро онучат. Частина дітей уже закінчили виші, здобули спеціальності. У нас є свої юристи, працівники харчової промисловості, лікарі, культпрацівники, бібліотекарі.З чоловіком пишаємося тим, що діти вивчилися, всі - без винятку - працюють, жоден не поїхав за кордон у пошуках щастя і заробітків. Тобто для України ми особлива сім'я - як-не-як, а сотня її представників.
- Розумію, що ведеться вам не вельми просто. Та все-таки - хто чи що допомагає, підтримує?
- Була б несправедливою, якби в першу чергу не назвала свого чоловіка. Михайло - моє щастя, опора і допомога. Без нього мені і кроку не ступити. Ось недавно відзначили 40-річчя подружнього життя. Шкода, що ви не бачили, як нас тепло і сердечно вітали діти. Щемливо - до сліз.
Вдячні директору 15-ї сумської школи Раїсі Замятіній. До речі, вона очолила цей заклад 1990 року, коли ми створювали сімейний будинок. Самі розумієте, наскільки складно було з дітьми - і насамперед у школі. Але Раїса Веніамінівна настільки тактовно вирішувала всі питання. І зараз вона наш справжній помічник.
Не забуває влада - маю на увазі і міську, і обласну, і взагалі державу. Підтримують, допомагають чим можуть. Але ми розраховуємо в першу чергу на себе, а вже потім на когось.
- Певно, маєте на увазі дачу і земельну ділянку під Сумами?
- І її теж. Туди їздимо всі разом. Обробляємо землю, вирощуємо різну городину. От тільки добиратися таким "колгоспом" складно. Колись нам обіцяли в облдержадміністрації допомогти машиною, однак не вийшло. Та це я так, до слова. Ми неодмінно вистоїмо, бо нас он який гурт...
ДОСЬЄ "УК"
Ганна МОСКАЛЕНКО. Народилася 19 листопада 1948 року в селі Верхня Сагарівка Буринського району. Закінчила Харківський університет культури, за фахом бібліотекар. Мати-героїня. Кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня.
ЗАПОВІДНИК
Михайлівська цілина - світова
перлина
Цей унікальний куточок природи багато століть поспіль репрезентує справжнє диво, що дійшло до нас із глибоких віків
Побувавши тут бодай один раз, навряд чи
можна забути цю неповторну красу. В пору цвітіння, скільки сягає погляд,
цвіте-переливається кольорами неозорий степ; ні на мить не стихає дзвінкоголосе
птаство, яке переповнює простір високими мелодіями; а що вже казати про цілюще
повітря, мовби насичене медовим нектаром.
Недаремно японські вчені-ботаніки, які колись вивчали тут флору і фауну, щиро і на повному серйозі дивувалися: чому ніхто не консервує місцевий диво-озон у якихось місткостях, аби потім продавати у фітобарах? Адже подібне життєдайне повітря не має ціни. Якби в Японії воно було, то місцеві підприємці відразу налагодили б вигідний бізнес. Причому з користю не тільки для себе, а й для населення.
Обережно ступаємо землею, яка ніколи не знала плуга. Здається, що із самісіньких глибин пружинить тендітне коріння, являючи на поверхні рідкісні рослини, квіти. Сьогодні їх тут налічується понад 520 видів,з яких 11 занесені до Червоної книги України. Ось ковила волосиста, а це - пірчаста, а трохи віддалік - вузьколиста. А он там за якусь сотню метрів переливаються травневий пальчатокорінник, різнокольорові брандушки,тонкі косарики, чорніючий сон, руський рябчик. Все це - легендарна Михайлівська цілина, що розкинулася на території Лебединського району на водорозділах річок Псел і Сула. Серед заповідних ділянок області вона займає особливе місце, адже становить унікальну місцину плакорного лучного степу, тобто розташованого на водорозділах або узвишшях. На жаль, через бездумне людське господарювання вони давно розорані, а ось цей незайманий споконвіків куточок, як маленький острівець, дихає первозданністю.
Унікальний і тваринний світ. І хоч немає великих його представників (як-не-як, а 202 гектари - замала територія), водночас упевнено почуваються козулі, свині, тушканчик великий (до речі, занесений до Червоної книги України), сліпак звичайний (перебуває в Європейському Червоному списку) та інші. Звісно, далеко не завжди щастить їх побачити, але це краще, ніж наполохати дичину своєю присутністю.
Цілина завжди викликала непідробне захоплення в тих, хто сюди приїздив. Бували тут учені і письменники, художники і композитори, академіки і педагоги. "Прекрасний степ, справжня поезія!" - записав у 1960 році у книзі відвідувачів славетний Максим Рильський. Згодом відгукнувся тонкими спостережливими рядками: "Де плуг пройшов - там тирса не росте, Де зорано - там не гніздиться стрепет".
Так, тут справжнє диво і казка. Але цілина завжди була і залишатиметься тонким природним організмом, який потребує нормованої і кваліфікованої допомоги людини. Важливо розуміти і відчувати оту невидиму грань, що відділяє допомогу від непродуманого втручання. Де ж та грань? Яка вона? Зрештою, хто має право на те, аби її проводити і суворо дотримуватися? Сьогодні на ці запитання шукають відповіді і науковці, і представники громадськості, і у владних кабінетах - всі, кому дороге заповідне місце, кому не байдуже, чи зможуть колись наші нащадки приїхати і помилуватися цим дивом, як ми сьогодні. Віриться, що відповіді знайдуться і цілина буде чарувати нові і нові покоління.
А поки що залишмо у спокої царство первісної природи - нехай живе своїм усталеним багатовіковим життям під вічним слобожанським небом.
Співаймо разом!
ДУХОВНІСТЬ. Таку назву має обласний
конкурс серед хорових колективів сільських шкіл Сумщини, який одержав прописку
за часів незалежної України. На початку 2000-х років його ініціював відомий
співак Анатолій Мокренко - уродженець села Терни Недригайлівського району,
народний артист, лауреат Шевченківської премії. Єдине в Україні подібне творче
змагання традиційно проходить навесні на батьківщині митця. Він же є беззмінним
головою журі.
За цей час на самодіяльній сцені виступили майже 2,5 тисячі хлопчиків і дівчаток, залюблених у хоровий спів. На переконання А.Мокренка, такий конкурс має велике духовно-виховне значення. Адже сільські школярі долучаються не просто до пісні, а до високого мистецтва і культури, які формують добрий художній смак у представників молодого покоління українців.
СЛОВО РОВЕСНИКАМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
"Я народилася разом з Україною"
- Для мене нинішній рік особливий, бо
двічі ювілейний. 24 серпня відзначатиму власне 20-річчя і день народження рідної
України. Мені важко передати почуття, що наповнюють душу і серце. Адже це
справжній і безцінний подарунок долі - народитися того ж дня, що й незалежна
Україна.
Моя маленька батьківщина - село Білка Тростянецького району. Саме туди привезла мене мама з Тростянецького пологового будинку. Там виростала, закінчила школу. Змалечку усвідомила просту істину: де б і ким хто трудився - залишайся порядною, працелюбною і чесною людиною. Таке моє правило. Я не вмію говорити високих красивих слів, але дуже люблю свою батьківщину і насамперед рідну Білку. Мабуть, через те, що там мої тато і мама, брат Женя, який навчається в школі, тітка Людмила Борисівна Маленко - вчителька української мови і літератури, родичі, друзі. Так само близькі Тростянець і Суми, де знайшла родинне щастя, вся моя країна. Недавно побралися з моїм коханим Олегом, який працює водієм. Та найбільша наша радість у тому, що чекаємо на первістка. Він має з'явитися на світ якраз у серпні (!), тобто тоді, коли святкуватимемо два ювілеї. Не хочемо загадувати, хто буде - синочок чи донька, але я вже готуюся стати мамою.
Ось такий подарунок підготував нам цей двічі ювілейний рік. Дорожчого не буває.
За незалежність проголосував без вагань
Олексій ЧЕРНЯВСЬКИЙ,
народний
депутат України
першого і другого
скликань
СПОГАД. Мені випала висока честь, а водночас і відповідальність голосувати за прийняття Акту про державну незалежність України. Добре пам'ятаю, як хвилювалися того дня всі народні депутати і, звісно ж, обранці від Сумської області, серед яких був і я.
Пригадаймо, наскільки напруженим, динамічним і насиченим подіями був той часовий відрізок до 24 серпня. Апофеозом став так званий путч "гекачепістів" у Москві, який однозначно прискорив прийняття Акту. Адже зволікання могло дорого коштувати українському суспільству, яке чекало на рішучі дії народних обранців.
Того дня до Верховної Ради переважна більшість депутатів прийшли заздалегідь. Ми знали, що на нас чекає історичний день, історична місія. І досі у пам'яті овація, що вибухнула під склепінням парламентського залу після оголошення підсумків голосування. Не пригадую події, яка за історичністю і душевним переживанням могла б скласти "конкуренцію" тій, серпневій.
Кожен день, місяць, рік віддаляють вікопомний день. Та скільки б пройшло часу, для мене він завжди залишатиметься особливо значущим у житті. Гордий і щасливий з того, що доля подарувала можливість брати участь у прий?нятті документа, вистражданого багатьма поколіннями українців.