«Нині радості свято, Вкраїно, ти ж уся у крові і сльозах», — це поетичні рядки про Різдво воєнного часу. Ці слова актуальні й нині, хоч повстанський поет Марко Боєслав написав їх 70—80 років тому. Тоді теж, кажучи його ж словами, дикі круки-московити мордували, вбивали, грабували українців, багрянів скривавлений шлях. У той час зародилася легендарна Українська Повстанська Армія, яка взялася боронити рідну землю від ворога.

Тепер Збройні сили України стали проти того самого знавіснілого супротивника, щоб захистити не лише українську землю, а й демократичну Європу та світ. УПА відчувала підтримку місцевих жителів, ЗСУ — всенародну любов. Хоч би як було важко, хоч би які клекотали бої, наші воїни (чи то упівці, чи теперішні військовослужбовці) несуть у душі полум’я різдвяної зірки, неодмінно скуштують куті, заколядують, повіншують, надішлють привітання рідним, друзям. Бо це нерозривна сув’язь народних звичаїв різдвяних святкувань різних поколінь українців.

Які різдвяні листівки готували для воїнів УПА та самі повстанці, вирішили показати в історико-меморіальному музеї політичних в’язнів — відділі Музею національно-визвольної боротьби Тернопільщини. Тут запропонували відвідувачам виставку копій святкових поштівок упівців.

Неповнолітній борець

Історико-меморіальний музей політичних в’язнів відкрили в Тернополі 14 жовтня 1996 року — на Покрову, День створення УПА, який тепер ще й День захисників і захисниць України. Постав він у колишньому слідчому ізоляторі радянської спецслужби. 28 камер, де чекісти мордували, катували українських патріотів, нині стали музейними приміщеннями. В одній з таких камер 1948-го знемагав і неповнолітній Ігор Олещук. У травні панові Ігорю виповниться 92 роки. Його нагороджено орденами «За заслуги» ІІІ ступеня та Ярослава Мудрого V ступеня. Із першого дня створення музею працює старшим науковим співробітником.

Оглядаючи разом з ним виставку різдвяних листівок УПА, поцікавився деякими сторінками його життя. У лавах Української Повстанської Армії були три двоюрідні брати пана Ігоря. Часто вони, як й інші повстанці, навідувалися до їхньої хати, адже мама прала їм білизну, готувала їсти або давала якісь харчі із собою, як-от: солонину, шкварки, сухарі тощо. Малий Ігор стояв часом на чатах, доки ті вечеряли. Вік не давав йому змоги бути в упівському строю.

Зате 1946 року Ігоря Олещука прийняли в Юнацтво ОУН — молодіжну структуру, він отримав псевдо «Грушка». Серед завдань, які виконував, було написання щомісячних звітів. У них подавав інформацію про події в рідному селі Чорний Ліс і місті Збараж, де старшокласником здобував освіту. Каже, що повідомляв, кого вбили чи поранили, хто може бути провокатором або зрадником, кого викликали в радянські режимні органи чи силоміць вивезли на сибір  та інше.

Наприкінці 1947 року енкаведисти знищили криївку районного проводу ОУН-УПА і знайшли там звіт №3, який Ігор Олещук написав під псевдонімом «Грушка».

Звідки ж чекісти дізналися, що саме він був автором цього матеріалу? Пан Ігор розповідає, що історію у школі викладав виходець зі сходу України й під час вивчення теми про Полтавську битву називав гетьмана Мазепу зрадником. Школярі цього не пропустили повз вуха, взялися ревно захищати добре ім’я Івана Мазепи.  І це Ігор Олещук теж зазначив у звіті. На нього звернули увагу енкаведисти. У школі перевірили контрольні роботи учнів, звірили почерки.

Під час обшуку в юного Ігоря вдома знайшли ще деякі, на їхній погляд, «націоналістічєскіє» матеріали: Франкову поему «Великі роковини», в якій є слова: «Та ми крикнім: «Ще не вмерла, Ще не вмерла та не вмре!»

І почалися слідчі дії, допити, побиття, залякування, схиляння до співпраці. В авторстві звіту юнак зізнався. Військовий трибунал засудив його на 25 років суворого режиму.

Ігореві Олещуку тоді було лише 17. На неповнолітнього хлопця чекали важкі етапи на північ, виснажлива по 12 годин праця на будовах комунізму, у шахтах воркути, голод, холод. Знесиленого, на грані дистрофії, його кілька разів доправляли  в так званий оздоровчий пункт. Там медики зауважили, що молодий політв’язень знає латинську мову, тож домоглися в начальства, щоб він закінчив відповідні курси і став працювати медбратом у травмпункті шахти.

1954 року судова комісія зменшила строк покарання, й пан Ігор загалом відсидів понад сім років. Повернувся додому, працевлаштувався монтажником на цукровий завод у Тернополі, згодом здобув вищу освіту в політехнічному інституті.

Із дитячих  та юнацьких років різдвяні свята зринають у пам’яті Ігоря Олещука яскравими споминами. Ходив колядувати з вертепом із зіркою в рідному селі. Каже, що  в місцях позбавлення волі до 1953 року було дуже важко відзначати Різдво. Збиралися хіба десь у закутку двоє-троє краян, готували примітивну кутю, тихо колядували.

Листівки, коляди — теж зброя

Серед тих коляд, які виконував Ігор Олещук в юності та ув’язненні, були й повстанські. Скажімо, я сам з дитинства колядував «Настав сумний Святий вечір в 46-м році» й лише останнім часом дізнався, що написав цю коляду прикарпатець Михайло Дяченко, відомий за псевдо «Марко Боєслав». Він був членом ОУН із 1930 року, навчався на юридичному факультеті Львівського університету, боровся за волю України і прийняв смерть у криївці 22 лютого 1952-го. Про цього повстанського письменника та поета можна дізнатися зі стенда в історико-меморіальному музеї політичних в’язнів у Тернополі.

«Не будьмо засліплені московською пропагандою, але солідно пізнаймо своє минуле і щиро українське теперішнє та вміймо їх любити, шанувати, гордитися ними та боротися за них!» — це цитата із праці Марка Боєслава, написаної 1950 року.

Слова, на жаль, актуальні й досі. Лише тепер під вибухами тисячі, якщо не мільйони українців починають розуміти варварське та цинічно-брехливе нутро рашистів, ідентифікують себе зі своєю нацією. На заході України це знали завжди й пересвідчилися вкотре, особливо у 1940-х. Свідомі українці боролися в підпіллі, створили УПА, гинули в криївках, зносили чекістські катування та допити. І попри все вміли святкувати. Різдвяні листівки — свідчення цього.

Уляна Рикун, завідувачка відділу історико-меморіального музею політичних в’язнів — відділу Музею національно-визвольної боротьби Тернопільщини, каже, що в експозиції виставили копії 16 різдвяних листівок, які видавали під проводом УПА і друкували за кордоном. Послуговувалися передусім каталогом таких поштівок, який побачив світ 2008 року в канадському місті Торонто, і музейними й інтернет-матеріалами. Серед експонатів — розмаїті видання, книжки про різдвяні свята, в яких опубліковано повстанські коляди, духовні поезії та пісні.   

Листівки, копії яких представили на виставці, виготовлено в 1940—1950-х роках. Дату створення та відправлення поштою окремих з них можна визначити завдяки штемпелю на зворотному боці. Різдвяні поштівки з віншуваннями, які було надіслано з-за кордону, переважно виходили друком в еміграції — Канаді, Бельгії, інших країнах. Повстанці вітали рідних, коханих, друзів з Різдвом і листівками, які виготовляли в підпільних друкарнях ОУН, що теж були у криївках.

Леся Олійник, старший науковий співробітник музею, розповідає, що упівці, які мали хист до малювання, часто створювали такі різдвяні картинки не лише у схронах, а й просто неба на колінах. Із населених пунктів їм приносили тоненький картон, фарби для художньої праці. Зображували здебільшого янгола, який провіщає  перемогу чи просто супроводжує воїнів,  самих упівців, колядників з різдвяною зіркою й навіть гуцулів із трембітами. Прикрашали візерунками і виводили напис: «З Різдвом Христовим!» Так на певний час занурювалися у святкову атмосферу, де було, безперечно, почесне місце Святій вечері. 

Пані Леся зазначає: історичні джерела засвідчують, що до 1946 року було певною мірою можливо, щоб повстанці із близьких до населених пунктів криївок святкували Різдво в хатах. Їх запрошували місцеві люди, готували їм святвечірні страви, а перед тим обов’язково гріли воду, щоб упівці змогли помитися й одягнути чисту білизну. Ті, хто перебував у глибині лісів, далі від сіл і міст, робили під шатром дерев (часто ялин, смерек) лавки, столи і виставляли різдвяні страви, які їм напередодні принесли родичі чи односельці.

Відомо багато фактів, що тоді до повстанців приходили священники висповідати, запричастити борців і разом з ними відсвяткувати Різдво. Відзначення часто було між боями, бойовими сутичками. Вітання виголошував здебільшого командир, а всі слухали, потім за столом усі один одного вітали з Різдвом Христовим і колядували.   

О, не плач. Чуєш, бій вже клекоче,

Слухай, слухай, дзвенить коляда,

Гей, горять же горять гнівом очі,

Кров буяє в серцях молода.

Так писав Марко Боєслав. 

Для воїнів УПА коляди, пісні визвольних змагань були ще й зброєю, яка надихала їх на боротьбу проти ворога, додавала віри, що Україна здобуде волю, стане незалежною державою.