Перший фільм, в якому зіграв Дмитро Лінартович, називався «Невелика подорож на великій каруселі». Він знявся в кількох знакових українських кінострічках. Щойно рашисти вчинили повномасштабний напад на Україну, одразу ж став у лави тероборони, а потім фронтовими дорогами йшов у складі десантно-штурмових військ. Пройшов через херсонський напрямок, був у Бахмуті, Соледарі, добре знає, що таке війна. У Соледарі, зазнавши тяжкого поранення, записав відео, в якому на весь світ заявив: «Нас ніколи не зламати! Ми перемагаємо!» Нині Дмитро ЛІНАРТОВИЧ на реабілітації, але погодився відповісти на запитання кореспондента «Урядового кур’єра».
— Ви зростали в акторській родині, адже ваш батько Костянтин Лінартович — режисер, кіноактор. Бути актором для вас було вирішено зі шкільної парти?
— Справді, я жив в акторській сім’ї, багато часу проводив у театрі, бачив вистави саме з-за лаштунків. Це все впливало на мене. Стати актором мріяв не одразу. Хотів бути якщо не військовим, то пожежником, футболістом, бо активно займався спортом. 1997—1998 років проходив чинну військову службу й тоді прийняв тверде рішення, що вступатиму до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Звільнившись із прикордонних військ, рік працював монтувальником сцени в Молодому театрі й водночас готувався до вступу в університет. Підготував впевнену, переконливу програму і вступив на державну форму навчання. 2003 року закінчив виш за спеціальністю «драматичний актор театру та кіно».
— Найетапніша ваша кіноробота — втілення образу військового льотчика Івана Додоки у фільмі Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Полум’я, вибухи, гул літака, бій — тоді вони були на знімальному майданчику. Цікаво, сприйняття цієї кіновійни залишило якийсь відбиток у вашій свідомості чи ви просто не надавали цьому значення?
— Це знакова для мене роль. Завдяки їй багато хто дізнався про мене. Тішуся, що глядач схвально прийняв цей пригодницький з певним художнім домислом біографічний фільм, адже прототип мого Івана Додоки — льотчик-ас Другої світової війни українець Іван Даценко. Після цієї ролі мій акторський діапазон розширився, тому вона для мене дорога, цінна, в неї я вклав багато роботи, душевного тепла. Перипетії, які пройшов мій персонаж Іван Додока, були пов’язані з війною. Мені багато розповідали тоді фронтовики — мої дідусі. Багато імпровізував, чимало в цей образ додав від себе.
— Торік у грудні у столиці представляли нову кінострічку «Обмін», де ви теж зіграли роль військового — новітнього героя війни. Що найбільше вразило вас із його життя, як прагнули показати українського оборонця?
— У цій картині я зіграв роль капітана, розвідника з позивним «Моцарт». Натхнення та знання черпав з численних поїздок, виступів перед військовою аудиторією, адже до широкомасштабного вторгнення росії в Україну я відвідував військові частини, шпиталі, бібліотеки в різних куточках країни, активно спілкувався з українськими бійцями. Працював на Військовому телебаченні України, тож бачив різні долі воїнів. Я наповнився, просочився всім побаченим і почутим, і воно мене просто на хвилі винесло в кінострічку «Обмін». Там уже творив гострохарактерну колоритну роль.
— Російсько-українська війна триває дев’ятий рік. За цей час ви вже були мобілізовані, пройшли відповідний вишкіл. Але, знаю, за кілька днів до відправлення в зону проведення бойових дій Міністерство оборони України відпустило вас на зйомки фільму «Осінні спогади». У ньому у вас була головна роль українського військового, який повертається додому з вогняного сходу країни. Виходить, що образ оборонця рідної землі вам найбільше до снаги в кіно?
— 2015 року мене мобілізували до військових лав. Вишкіл проходив на Рівненському полігоні. Готувався вже їхати на схід країни. Чеський продюсер фільму «Осінні спогади» Віктор Вілгелм поклопотав, щоб мене перевели працювати на Військове телебачення України, там я служив і водночас виїжджав на зйомки «Осінніх спогадів». Знімали кінокартину на Львівщині, у Трускавці та селах Дрогобицького району. Я зіграв чоловіка, який повернувся з війни додому. Він на два ока бачив, на два вуха чув, але був із посттравматичним синдромом, контузією, й це позначилося на ньому. У стрічці хотів донести до глядача, як на мене, таку важливу річ: хай там що, а треба внутрішньо рухатися, мати стрижень, щоб далі жити і працювати. Бо попри все жити — то найкраще. А любов може зцілити душу. Про це й фільм.
— Війна для вас не закінчилася лише на знімальному майданчику. Щойно рашисти рушили на Україну широкомасштабним фронтом, ви наступного дня записалися в територіальну оборону.
— Інакше й не могло бути. У складі тероборони був на Київщині. Як і всі, жив у бліндажах, стояв на блокпостах, охороняв територію, прочісував ліси, конвоював, перевіряв документи, автомобілі тощо.
— Як потрапили в десантно-штурмові війська? Куди проліг ваш фронтовий шлях?
— Потім перевірив свій стан здоров’я, в Житомирському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки зважили на моє прохання служити в ЗСУ. Пройшов відповідну двомісячну підготовку, після якої одягнув військову форму та здобув військову спеціальність в елітних десантно-штурмових військах. Бойового досвіду набирався на херсонському напрямку, в Бахмуті й Соледарі.
— Чому обрали для себе позивний «Світ»?
— Часто казав, що можна ворогові перетнути світ, а можна відкрити світ для доброї людини. Людина народжується зі своїм світом і йде в життя. І слово «світ» якось прилипло як мій позивний. Вважаю, дуже гарний, короткий, ємкий, та й по радіо мене викликати дуже зручно. Нині, перебуваючи на реабілітації після поранення, усвідомлюю, що за цим словом-позивним криється трохи глибший, ширший зміст.
— 9 січня цього року в Соледарі вас тяжко поранило. Як сталося?
— Важкої контузії цього дня я зазнав у бою, та ще й уламками мене посікло. Із побратимами був у бойовій машині, нас почали інтенсивно обстрілювати. І враз — вибух. Осколками зачепили мою ліву скроню, контузило. Шалений головний біль, око набрякло, потекла кров з рота, носа, вуха. Уже тоді не чув на одне вухо, ліг на днище БТРа, не міг навіть поворухнутися. Звідти мене витягли парамедики. Проте не знепритомнів.
— «Нас ніколи не зламати! Ми перемагаємо!» — ці ваші слова вже стали крилатими. Вони прозвучали у відеоролику, який ви записали та поширили в соцмережах відразу після поранення. Як знайшли сили?
— Щиро кажучи, не знав, чи вийду із Соледара. Тож намацав у кишені телефон, увімкнув його й записав звернення до українців — одразу після наданої мені першої медичної допомоги. Зробив усе інтуїтивно та щиро. Не гадав, що буде така реакція. Кажуть мені, що це відео в соцмережах переглянула дуже велика кількість людей, навіть Ліна Костенко розмістила його на своїй сторінці.
Навіщо записував це? У мене був критичний стан, тож хотілося залишити нащадкам після себе хоч щось. Задля цього зібрав усю волю, фізичні сили, адже щойно зазнав контузії, важкого поранення, мав затулені очі, бачив лише через пов’язку одним оком. Просто зробив самозапис. Це був посил до українців про те, що ми незламні. Це дуже важливо, що маємо таку одержимість, твердий характер, тому й перемагаємо ворога. Важливо, щоб кров, яку проливаємо, була недаремною, щоб вона рухала далі життя українців, давала продовження наступним поколінням.
— Не роїлися в ті хвилини думки, чи бачитимете цей світ, чи ні?
— Ні, адже взявся активно спілкуватися, щодалі почав допомагати лікарям, які казали мені, щоб переліг, пересунувся. Потім мене везли у Краматорськ, теж треба було говорити. Я описував медикам свій стан, як почуваюся, мене одразу повели в реанімацію, я боровся за власне життя, адже знаю, що можу ще бути корисним Україні. Та й за природою я борець — воїн, і мені треба самому за себе постояти. Я так жив раніше.
У мене сильний дух, я покозачений, мені притаманний вовцюжно-хлопцюжний характер. Раніше, коли був хлоп’ягою, на вулицях це називалося тримати удар, бо коли до тебе підходили й починали розмови з агресивними вібраціями, формами і не було телефону, щоб покликати когось на допомогу, то дивився у вічі опонентові та обстоював власні права. У мене ця звичка збереглася. Я тертий калач, видно, як поводжуся, українська душа — мій стрижень, набутий життєвим і воєнним досвідом на мої 44 роки.
Кожна людина обирає свій шлях. Я обрав його давно й він український, витоками з Русі. Я не зламався. Ті слова з ролика сказав уголос, проартикулював у час тяжкого поранення. Мені подобаються сильні люди, таких тримаюся. Життя одне, хоч любить напосідатися, а наше завдання — втриматися в ньому.
— Усі оперативні втручання вже залишилися позаду?
— Із Соледара мене пораненого спочатку доправили до Краматорська, потім — до Дніпра, а два тижні тому в лікарні в Києві прооперував нейрохірург Андрій Бобров. Він і команда лікарів повитягували осколки з гайморових пазух, очного яблука, щелепи, мізочка, порівняли носову перегородку. Тепер я на реабілітації. Гадаю, що все успішно, бо можу описати предмети, явища, синхронізую власні дії з мозковою діяльністю, можу читати, писати, говорити, не затинаюся, що важливо для моєї акторської професії, в мене вільний потік думок, а обличчя не перекоцюрблене.
— Якось ви сказали, що берете натхнення в шухляді. Можете хоч трішки відчинити ту шухляду та розповісти про свою поетичну й пісенну творчість?
— Із дитинства слухав відомих українських виконавців, зокрема великий вплив на мене мало тріо Мареничів. Я збагнув, що слово — це збудник образу, бачив малюнок слова в тих виконавців. Оперних співаків теж слухав з великим задоволенням. Люблю співати серцем. Почав писати тексти та музику. Пісні мої в народі стали називати оповідками. У них описую стан людини, що з нею відбувається внутрішньо. Мене стали запрошувати як барда виступати в різних закладах, зокрема шпиталях, співав перед аудиторією й до тисячі глядачів. У співаній поезії відкриваюся сповна, розповідаю різні своєрідні історії, випадки, буває, співаю про волонтерку, сапера, піхотинця… Це дуже живий імпровізований процес, бо що більше в мені нагромаджується досвіду, то більше можу писати цікавого матеріалу.
— Якось я прочитав вашу співану оповідку польською мовою про медсестру.
— Так, її переклали польською мовою. Бо освітяни із цієї країни бажають зі мною співпрацювати, навіть хочуть, щоб був там на викладацькій роботі. Із концертами теж воліють мене бачити.
— Ви викладач? Кого та чого навчаєте? Наскільки вам цікаво працювати зі студентами?
— Викладаю в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка на кафедрі кіно- і телемистецтва. Мені імпонує, що приходить молодь, прагне здобути знання, навички, фах, а я можу в цьому допомогти, передати власний досвід. Навчаю майбутніх дикторів, ведучих телебачення сценічної мови, художнього слова, мистецтва риторики, додаю навіть акторські вкраплення, щоб студенти впевнено почувалися перед телекамерою, на людях. Уже випустив п’ять курсів.
— Своїх синів називаєте козаками. Скільки їх у вас, які імена носять?
— Два синочки-козаки Зореслав і Мирослав, шести і семи років.
— «Бажання спиняє нанівець те серце, що хоче пізнавати, побачити, відчути», — це рядки з вашої пісні «Дороги». Які ще дороги бажаєте, мрієте пізнати, відкрити для себе?
— Хотілося б мені пізнати поважного віку, акторську свою дорогу. Я митець, і є мета: більше написати пісень, залишити більше в українській спадщині творчих доробків. Бо творю це щиро, від усього серця.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
Фото з особистого архіву Дмитра ЛІНАРТОВИЧА
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ЛІНАРТОВИЧ. Народився 22 листопада 1978 року в Києві. 2003-го закінчив акторський факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Актор театру і кіно, бард, викладач Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Фронтовик, молодший лейтенант.