Вона не дає розлогих інтерв’ю. Їду за нею в Глухів, домовляюсь, і після більш ніж двогодинного виступу та зникнення черги за автографами ми присіли за лаштунками біля купи квітів і подарунків.
— Так виходить, я що через п’ять-сім років беру у вас інтерв’ю: на вашій київській квартирі, в аудиторії університету культури, де викладали, в каюті теплохода, на міжнародному кінофестивалі. Змінюються місця, та що там — формації, президенти, а ви в центрі уваги. Нині ви один із символів України, її моральний авторитет. Наснажуєте на творчість, волонтерство. Вас не ламає тиск віку, звань, заздрості. Як вам вдається так довго бути сучасною?
— Треба любити життя. Кожну мить. Я така народилася, що мені все цікаво. Майже все ціную і люблю.
— А чого не любите?
— Не люблю підлості, жорстокості, агресії. Не люблю дурості, тупої настирності. Заідеологізованості. Стикаюся з цим майже щодня. Можу сказати, знаю в житті все.
— Ви зіграли хоч одну негативну роль? Адже актори вважають її більш виграшною.
— Може, навіть дві — дві з половиною. Не граю ролі. Мені не цікаво. Я не дуже актриса. Не така актриса, як розуміють цю професію в підручниках.
— Колись я сказав, що для мене ви втілення не актриси, а вічної жіночості. І здалося, що ви образилися, насторожилися.
— Я? Зовсім ні. Може, про щось інше подумала? Не можу на таке образитися. У мене жіночості не так багато. Я така жінка-чоловік, бо з дитинства на моїх плечах було стільки відповідальності! Стільки людей потребували не тільки моєї уваги, а й матеріальної підтримки. Я мала заробити немалі кошти, щоб вони не повмирали. І ця відповідальність стала рисою мого характеру. Хіба ж це жіночість? А мою жіночість остаточно не дозволяє втратити сцена, екран. Нині я і в житті не дуже весела, але довго була веселим дівчам. Мій син Костя, коли йому було років 15, а доньці Каті п’ять, казав їй: «Не пощастило тобі. Ти не застала маму смішною». Життя потихеньку мене псувало.
— Колись ви казали, що Костя придбав ділянку в Карпатах. Його з нами вже нема, а ця власність лишилася?
— Там навіть фундамент будинку заклали, але не вийшло. Ми умудрилися так з Костем Петровичем прожити, що дітям нема чого лишити. Оце в селі є хатка…
— А ім’я? А пошана? Виходите на сцену — люди встають. Ви тонете в оплесках і квітах узимку. Це капітал, бо нам нема перед ким вставати. Хіба перед Ліною Костенко… А хто третій у моральних авторитетах?
— Що ви рівняєте? Ліна є Ліна зі своєю геніальністю… Я стараюсь. Була нещодавно на одному заході в Українському домі, то переді мною встали, а перед колишнім президентом — ні (втомлено всміхається).
— Яке у вас ставлення до сучасних ЗМІ? Відмовляєте в інтерв’ю…
— На мою думку, в нас уже нема журналістської школи. І акторської. І в лікарів її втрачено. Професійну школу втрачено.
— А моральність у професії не втрачено?
— Гадаю, що ні. Людську втрачено. Не знаю, чому так сталося. Може, винне розшарування суспільства і зубожіння, конфліктність. Я над цим тяжко замислююсь. Триває війна, а ми живемо, наче її нема. Ми всі маємо обмежити себе у святах і салютах. Там, на війні, мерзнуть хлопці, недоїдають, смерті дивляться в обличчя. І гинуть. Оці дві реальності мене вражають. Бо наче біля трун танцюємо, об’їдаємося. Це не означає, що має завмерти життя, але треба бути милосерднішими. Ця небезпека не тільки над тими хлопчиками — вона над нами. Я живу дуже скромно.
— Вас обурюють плітки у ЗМІ?
— Після смерті сина рідко даю інтерв’ю. Обурюють дурні речі в бульварному виданні, на кшталт чиєю коханкою я була. Це все одно, що поєднати з вами, бо нас бачать у роботі вдвох. Я була в прекрасних стосунках з актором Олексенком. Він відповів журналістові про ставлення до мене, що «ми всі були в неї закохані». А подали це як наші любовні стосунки. Оце обурює. Страшенно. Людей треба більше поважати.
— Як ви, жінка-чоловік, ставитеся до скасування 8 Березня як свята?
— Негативно ставлюся до свята 8 Березня. Це щось дурне. Ось День матері... А «8» — що? Квітку сунуть, зварять картоплі на сніданок. Або кави принесуть у постіль?
— Але є українки, в яких хоч один день на рік святковий.
— Та немає в неї свята! Вона готує, стомлюється… Хоч добре зберегти вихідний день. Та вихідний краще на День матері.
— Ми сьогодні на сцені дослухалися ваших слів і українською, і російською. Врахували, що Глухів російськомовний? Хоч міський голова Мішель Терещенко вітав вас на сцені українською із французьким акцентом, але без папірця.
— У мене з мовою не було жодних проблем, коли росла у Глухові, перейшла в Києві на українську. А потім російськомовне коло…
— Як ви ставитесь до законів про мову?
— Однозначно. Є держава Україна. Є державна мова — українська, це не означає, що заборонено інші мови. Загалом мова — це не проблема. Чули, як сьогодні Терещенко говорив українською? Молодець. Він ще і в Київ піде. Українська прийшла, бо підросло те покоління, яке розмовляло нею в дитячому садочку, школі, у виші.
— А чи треба прискорювати цей процес?
— Гадаю, він еволюційний. Свідомі люди зроблять це свідомо. А несвідомі… Їх треба організувати, поставити в такі умови, щоб їм треба було займатися мовою.
— Навіть у поважному віці? Щойно стихли оплески, ви ненав’язливо нагадали, що вам 80. Як підтримуєте молодість у собі?
— Не підтримую. В мене її немає, на жаль. Тільки тоді, коли виходжу на сцену — бо хочеться бути тією, якою була, не скочуватися в неміч. У мене є віршик: «Боюсь, у старості в прірву зірвусь. Вона лякає…» Але для цього не роблю нічого спеціально.
— Коли побачимо вас у нових серіалах, фільмах?
— Нові ролі тільки в театрі. Я антрепризна актриса. Гратиму у виставі «Соломон у спідниці», ще в одній п’єсі французьких авторів. Прем’єра в Києві 21 березня, наступна — восени. Це українськомовні вистави в театрі на Лівому березі.
— Ви помирилися з головним режисером театру Митницьким?
— Я з ним не сварилася. Пішла з театру, бо для мене були неприйнятні деякі питання. А час минає і… щось минає.
— Сьогодні ви були на засіданні комітету з присудження Шевченківських премій. Там тепер зібралася цікава і сучасна компанія. Когось лобіювали на 240 тисяч гривень? Чи все журі прийшло? Цікаво, у голови Юрія Щербака два голоси?
— Ми всі були на фінальному голосуванні. У Щербака один голос, і він не тис на нас. Чотири людини стали лауреатами. Не можу сказати, що ми були одностайні, були міркування, але значною більшістю визначилися з лауреатами. Вони дуже поважні, заслужені й достойні. І авторитетні в сучасному суспільстві. Двічі таємно проголосували. Усе по-чесному. Але там є одна премія за літературу і сучасну публіцистичну журналістику. Вважаю, їх треба розвести на дві. Важко обрати одного.
— Ваша родина театрально-кінематографічна. Чи онуки пішли по вашій стезі, адже вона не така медова?
— Їх, на превеликий жаль, неможливо відмовити, бо театр дуже забирає. Це цікаво — кіно, театр… Донька Катерина прекрасно працює як режисер. Тільки нині чим більше в Україні працюєш у театрі, тим менше отримуєш грошей. Не можна цією професією прогодуватися. Тому батьки не дуже радять іти в ці професії. Вчителі навіть можуть більше заробити.
— Ви і нині викладаєте?
— Стомилася викладати. У мене багато роботи, хоч майже півроку не знімаюсь. Уже такий вік, що мало ролей. Якщо щось прийде — добре, а ні — то все скінчилося: вік, вік…
— Брав у режисерки, якій 50, інтерв’ю. Вона сказала не згадувати про вік. А ця сміливість підтримує жінок у маленьких містечках, де старіють швидше. Вам на відстані цілунку не більш як 60. Може, 65. Пробачте за нахабство.
— Турбуюсь за молоду душу…
— А як зберегти душу?
— Треба берегти з народження. Плекати...
— А хто найвідповідальнішій за її розвиток: батьки, школа, стан країни?
— Бог.
— Як відчути Бога в собі?
— Любити рідних. Не бути хамом, не бути агресивним. Божі заповіді допомагають. Усі. Не втратиш людське в собі — будеш краще жити. А коли нема наставників, тата, мами — живи з розумом. Біля мене завжди були старші янголи. А тепер уже я старша.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Ада РОГОВЦЕВА. Народилася в місті Глухові тоді ще Чернігівської області. Закінчила Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого. За 35 років на столичній сцені в театрі ім. Лесі Українки зіграла більш як 60 ролей. Знялась у восьми десятках фільмів і телефільмів. Звання «Народна артистка СРСР» отримала в 40 років. Лауреат Шевченківської премії. Видала автобіографічні книжки та збірки поезій. З 2014-го займається волонтерською діяльністю. Герой України.
Насамкінець. На нас поглядають онуки актриси, міський голова, працівники Будинку культури. Кому — година. Кому — вік. До наступного інтерв’ю, пані Адо. Де воно буде?