У післямайданівській столиці театральний бум — минулий сезон приніс 83 прем’єри. Тим часом головний режисер Молодого театру Андрій Білоус вважає, що глядачі уникають політизованих вистав. Чи не тому деякі касові актори виявляють свою політичну ангажованість. Приклад? Ірма Вітовська.
— У вас доволі екзотичне ім’я.
— За документами я Ірина, народилася в грудні, але хрестили мене у травні, коли вшановують святу Ірину. Мама народилася в Латвії, ім’я Ірма — її данина тій землі. До речі, в нашій родині побутує легенда: коли мама була на останньому терміні вагітності, вона, щоб зекономити вугілля в хаті, яку вони з батьком винаймали, ходила грітися в суд. Мабуть, я слухала процеси через плаценту і привчилася, щоб у мене все було розкладено по пазлах і мало причинно-наслідковий зв’язок. Я в усьому намагаюся докопатися до основи. В юності, коли працювала в комерційному магазині, думала: може, піти з такими якостями в комерцію, стати бізнесменом?
— Чому ж тоді актриса? Тоді, коли ви обирали цей фах, в глядацьких залах було порожньо, як і в гаманцях акторів.
— Це доля. В дитинстві хотіла бути істориком, але активно відвідувала творчі гуртки школи та Палацу піонерів Івано-Франківська. Всі вважали, що буду актрисою, бо бачили, як перевтілююсь, копіюю, граю характери. Наприклад, у школі в «Чарівнику Смарагдового міста» грала Страшилу. Я тяжію до характерних ролей, де є дві сутності, люблю експерименти.
А ще в мене завжди був потяг до книжки. В 4 роки я вже вільно читала. Мене цікавили історичні сюжети, хвилювали обличчя на старовинних фотографіях, музейні картини, мене цікавило, яке життя прожили люди, зображені на них. Коли не вступила на історичний факультет університету імені Стефаника, обрала акторську стезю.
— Як поставилися батьки до вашого рішення?
— Мама мене підтримувала, тато вважав, що це не професія. Ніхто в нашій родині не мав стосунку до театру. Я вступала на театральний курс до Богдана Козака при Львівській консерваторії. Тато сказав перед прослуховуванням: тут усі такі талановиті, ходімо звідси. Це мене завело. Я отримала направлення в консерваторію, думала: воно гарантує вступ, але такі направлення були в усіх! Та я успішно пройшла прослуховування. На четвертому курсі у 1998 році я приїхала до столиці на фестиваль «Березіль», і мене запросили до Молодого театру. Я погодилася, хоч планувала залишитися у Львові. Завжди роблю крок, а потім думаю, чи правильно зробила.
— Нині вас як зірки багато: у фільмах, на телебаченні, в театрі…
— У театр я повернулася після 4 років зйомок в серіалі «Леся і Рома». До цього в мене був дуже щільний графік у Молодому. Я репетирувала в «Четвертій сестрі», в «Московіаді»... Нині репетирую головну роль 86-річної баби у виставі «Баба Прися». Вона символ української побутової бабусі.
— А що нового у вашій фільмографії?
— Спеціально для мене написано роль Параски у фільмі для дітей «Казки старого мельника». Треба було дожити до 40 років, щоб мені довірили народний матеріал. Але подивіться на мої ляльки-мотанки, почуйте, як співаю автентику! Чекаю на зйомки у фільмі Ткаченка «Гніздо горлиці», де граю подругу героїні. Відзнято дуже хороший матеріал. Залишилося дозняти епізоди в Італії. Це трагедія, що не стало Віталія Лінецького, в якого головна роль. Перекроюватимуть сценарій.
— Якими ролями ви можете звітувати за гамбурзьким рахунком?
— Гадаю, епохальні ролі в мене попереду. В 75, коли отримаю «Оскар», підіб’ю підсумки (сміється). Доленосною стала роль Лесі в телепроекті «Леся і Рома». Він і нині йде в прайм-тайм. Леся дала мені медійність і популярність. Вона відразу вистрілила для широкого загалу і визначила гонорарний статус.
Визначним став телепроект «Шоу маст гоу он» на Новому каналі. В жанрі пародії я грала реальних людей — західних і наших зірок.
— На мою думку, Леся — ваш злий геній.
— Мені не соромно, що в моєму житті була Леся і не було таких ролей, щоб зрівнялися за популярністю з цією роллю. Вона перебиває всі мої образи — як у Дем’яненка Шурик. Але якби повернути час назад, я знову прийняла б пропозицію зіграти в «Лесі і Ромі». Інакше б не було статусу і гонорарного підйому. Комерційно вона дала мені дуже багато.
— У серіалах вас бачимо в ролях сучасних, західного типу жінок, які передусім різняться кольором волосся.
— Режисери сприймають мене більш як веселу, легку. Мені не вистачає в кіно психодрами, є потреба прозвучати в інших регістрах. А починала я у фільмі «Нескорений» Олеся Янчука, де в мене була головна жіноча роль. Грала з Григорієм Гладієм. Він один з найсильніших партнерів. Григорій як патріарх відстоював перед режисером те, що народжувалося на зйомках. Янчук знімав мене у всіх своїх картинах, хоч подальші ролі були маленькими. Він казав: мені потрібні твої очі. Я його талісман. Нині очікую на нову роль, бо знаю, що в Янчука вже є матеріал.
— У вас вистачає часу і на знакові мультфільми.
— Мультики дуже люблю. Наприклад Марисю з мультфільму «Злидні» Коваля. Під мій голос малювали відьмочку в першому українському повнометражному мультфільмі «Бабай». Пишаюсь американським мультиком «Вольт». Мій малий його переглядає вкотре.
— Підростає майбутній актор?
— Орестові 3 роки і 9 місяців. Не хочу, щоб він був актором. Чаклую над ним: будь математиком, істориком, дипломатом. Якщо він упреться, що ж… Він у два роки вже знав абетку. Але коли ми з чоловіком віддали його на англійську, вона в нього не пішла — рано.
Потяг до читання — це мотивація здійснення себе. Реформатор Бальцерович у Польщі серед перших трьох законів подав закон про книговидання. Нація, яка не читає, не поважає морального кодексу. Начитана людина громадськи активна, милосердна, не покине матір напризволяще.
— В акторських родинах не дивина певна заздрість до успішнішого партнера. До того ж на чоловіка тисне оточення.
— Він не піддається тиску, інакше не був би моїм чоловіком. Він багато грає в нашому театрі, озвучує ролі в кіно. З ігровою формою в кіно йому не щастить.
— А якщо хороший актор Володимир Кокотунов згодом обійде вас у затребуваності?
— У мене буде і заздрість, і ревність. Я в житі важка, брутальна, стихійна… Можу не привітатися, бо перебуваю в іншому світі. Я як шафа, з якої вивалилися всі таланти. «Я целе- і нецелесообразная». Мене не переробиш. Ми різні з чоловіком. Він повільніший. Я вдячна, що він мене терпить, багато чого дозволяє і заплющує очі на дещо. Він мене підтримує, жаліє. Його оцінка для мене важлива й авторитетна.
— У вас дивне як для актриси хобі — мотанки.
— Це випадково. Мотиватором стала робота для благодійного аукціону. В 2007 році я пішла до майстрині Орехової, і вона за 2 дні навчила робити ляльки-мотанки. Я їй дуже вдячна. Нині гроші за мотанки передаю на допомогу армії. Найдорожча коштувала 2 тисячі гривень. Я купила підштаники для берегової охорони і пластикові картки з молитвами для п’ятого батальйону. Нині для батальйону «Воїни світла» виставила на інтернет-аукціоні ляльку Зоряну від 500 гривень.
А ось Михайлину нікому не продам. Кожна лялька цікавіша і краща за попередню, хочу зробити виставку. Близько 20 мотанок уже продано і подаровано: Ларисі Денисенко, Анжеліці Рудницькій, родині Матешків. Можливо, коли візьму «Оскар», мої ляльки дорого коштуватимуть (сміється). Тому, люди, думайте.
— Як ви прийшли до волонтерства?
— Допомагаю волонтерам. Наприклад, з Іреною Карпою зібрали на творчому вечорі гроші для взуття батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Співпрацюю з різними соціально-громадськими напрямами, відколи 2007-го почала займалася програмами «Діти вулиці», «Стоп, біль».
У зоні АТО я була раз. Там нема напівтонів, як у мирному бутті, в тих страшних умовах існує вищий ступінь братерства. Та коли дивилася телерепортажі з Майдану минулої зими, мені було страшніше, ніж коли перебувала на самому Майдані. Тепер мені важко сприймати суспільство, яке безтямно віддається мирному життю і нічого не дає для перемоги. Це нонсенс. Такі люди для мене руконеподаваємі.
— Ви самі могли б воювати?
— Гадаю, так. У мені намішані янь та інь. В акторів, художників, письменників гермафродитна природа. Такі чоловіки в житті важчі, у них є певна істеричність, але розвинуте і раціо.
Жінки, які обирають професію чоловічого діапазону, до певної міри жорстокі. У школі мені казали, що я природжений снайпер. Але не готова стріляти в живу мішень. Я проти будь-якого вбивства, але ми не можемо бути Авелем перед Каїном, як на закланні.
— Може, підете в політику як популярна актриса, наділена яскравим громадянським темпераментом?
— Сама не піду, хіба що в команді. Нині в політиці багато нових облич, які хочуть змінити нашу корупційну систему. Не хочу дискредитувати їхню ідею. Бо мене досі сприймають в образі Лесі. Доки я не закріплюся у свідомості суспільства як Ірма Вітовська, мені в парламенті робити нічого.
— Які закони, на ваш погляд, у царині культури найнагальніші?
— Україні потрібен закон про меценатство, який залучив би кошти в дотаційні установи: театри, музеї. Закон про меценатство готував екс-міністр культури Євген Нищук. Він, безсрібник, готовий був ламати старі форми. Я підтримала його sms-кою після відставки, хоч спочатку в мене було критичне сприйняття Нищука на посаді міністра.
Наш кінематограф може бути прибутковим, якщо створити інвестиційну базу для продакшинів, які вже є. У нас не вистачає кінотеатрів, але є надувні кінотеатри для сіл, райцентрів, щоб раз-два на місяць показувати фільми. Треба талановитих режисерів відправляти на стажування в Голлівуд за державний кошт. Їм не вистачає знання нових технологій, слабка ланка — сценарій. У театрі треба розвивати антрепризи.
— Про що ви думаєте як громадянка останнім часом?
— Актор зі «Звуків Му» Мамонов на зустрічі після фільму «Острів» переповів притчу: коли Христос в’їхав у Єрусалим на ослиці, всі його вітали. А ослиця думала, що так зустрічають її. Не треба бути ослицею. Треба не тільки брати, а й віддавати, і шукати адресата, кому допомогти.
— Тобто ствердився сам — допоможи іншому ствердитися в житті?
— Саме так, хоч би як високо ти забрався.
ДОСЬЄ «УК»
Ірма ВІТОВСЬКА. Народилася 1974 року в Івано-Франківську. Закінчила Львівську консерваторію як драматична актриса. Працює в київському Молодому театрі. Лауреат двох премій «Телетріумф» — 2006 і 2012 років.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО для «Урядового кур’єра»