СІЛЬСЬКА ГЛИБИНКА
Місцеві жителі мріють про газифікацію і відродження рідного краю
Від великого села Хорошого до невеличкої Коханівки, розташованої у мальовничих місцях на правому березі річки Самара, недалеко - ми із вправним водієм автівкою хвилин десять по слизькій дорозі зигзагами їхали. Тут колись у потужному сільськогосподарському комплексі й свиноферма та пташник були, і телят вирощували. Тепер в одному фермерському господарстві працевлаштовані аж троє селян.
Сьогодні Коханівка не має ні роботи (чоловіки, правда, ще можуть влаштуватися на шахтах "Павлоградвугілля" біля Першотравенська, до яких о 6 ранку возить автобус підприємства), ні газифікації, ні водогону, ані транспортного сполучення (а раніше рейсовий автобус ходив до райцентру 4 рази на день), як-то мовиться, з великим світом. РЕС час від часу вимикає електрику, через ремонт лінії: навесні, кажуть місцеві, лагодять, буває й двічі на тиждень.
Про заможне минуле нагадують лише будівля дитсадка (колись найкращого в районі) з вибитими вікнами та руїни клубу. Не має Коханівка навіть власних дороговказів на під'їзді до села. Зате має фельдшерсько-акушерський пункт, магазин, школу-дев'ятирічку й дві... кринички.
"А як тут у вас із коханням?" - не могла не спитати в селі з відповідною назвою. "З цим у нас усе нормально, тільки й залишається, що кохатися, - іронізують селяни. І вже серйозно: - Боляче нам дивитися, як село гине. Люди тут не живуть, а виживають. Виїжджають усі звідси". Натомість багата Коханівка на чарівні краєвиди та на прадавні любовні історії.
Про капітана, пана й рудого монаха
У слободі Коханівка за часів Нової Січі було займище запорозьких козаків. А в 1778 році 6 десятин навколишньої землі стали ранговою дачею капітана Джарського. В 1793-му слобода відійшла повітовому судді, губернському секретареві, поміщику Василю Вербовському. Як з'явилася назва села, точно не з'ясовано, є кілька версій її походження. За місцевими переказами, начебто любив тут капітан на природі кохатися.
За спогадами Клавдії Гопки (1915 р. н.), які записала її онука, вчителька української мови і літератури Тетяна Усата, деякий час називалося село Вербівкою або Вербовським - від прізвища пана Вербовського. Донька його вийшла заміж за пана Кохана. Повітовий суддя подарував село зятеві, а той і назвав його Коханівкою.
У другій половині XІX сторіччя відкрили в селі Свято-Троїцький Самарський монастир (його макет є в Софійському соборі в Києві) із храмом, будинком для ченців, церковно-приходською школою, цегельним заводом, льодяником для зберігання харчів, стайнею (до наших часів нічого не збереглося). І жив-був там один рудий монах. Його й через століття "винуватять" у тому, що в Коханівці багато рудих та коноплястих. Кажуть, гарних дівчат (за їхньою згодою) носили тому монахові у мішках.
Є в Коханівці своя трагічна історія на кшталт шекспірівської. Жили в селі в післяреволюційні часи Ївга та Іван, було їм десь років по 19. Кохали одне одного і хотіли одружитися. Та батьки не віддавали красуню Ївгу за бідного сироту Івана. Засватав дівчину парубок Макар з багатої родини. "А в п'ятницю Іван вигукав Ївгу з дівич-вечора, зарізав, а сам повісився", - розповіла Тетяна Усата. "Вони зговорилися про таку смерть, - додала 95-річна жителька Коханівки бабуся Тетяна. - Листа вони написали, щоб поховали їх разом, а мати Ївжина не дозволила". Про кохання Івана та Ївги згодом склали народну пісню.
Як була молодою бабуся Тетяна
"А розкажіть, як раніше в селі гуляли-закохувалися?" -поцікавилися з Тетяною Усатою в бабці Тані. "Досвітки раніше були: наймали хати і дівчата там пряли, - почули від неї. - А хлопці приходили до них з картами. Дівчата насмажать гарбузового насіння. Отак вони гуляли. Танців не було. В селі одна гармошка, а дід Архип скрипку мав. Тоді не ходили так: дівчата-хлопці. Вони на своїй вулиці, ми - на своїй. Років у 13-14, пам'ятаю, ми босі, голі, у платтях поганеньких. Понамазуємо крейдою, поробимо "туфлі" на ногах і йдемо".
"А кохання яке у вас було?" - допитуємося. "Моя дитино! В мене кохання не було. Мабуть, у 1928-му році виїхали всі мої на рудник. А я ще вдома жила. Тут якраз розкуркулювали, і сусіди зносили все в мою хату - сало, здір, пальта, штани - щоб не позабирали. Бо до мене ж не прийдуть, я жила одна, біднячка. А син сусідів Степан пішов у ту кучку, що розкуркулювала. В його батька були чорні штани, чорна чумарка - раніше так називали куртку, пошиту з "хвалдами". Вирішили, що він багатий. І розкуркулював батька син.
Потім і мене на рудник забрали. Влаштували в Красноармєйськ на шахту прибиральницею. А я мала тоді 45 кг ваги, поки помию все, й косинка на лоб - куди там до кохання! У цьому ж гуртожитку знайшовся мені жених. І не питав матір та брата "чи оддасте" - взяв чемодан і прийшов до нас".
- То він вам подобався?
- Авжеж. Любив мене, а я його.
- А кажете, кохання не було...
- Якби ж довго гуляли, я б вам сказала. А я на гульки не ходила. На пошті хлопець робив, так з ним один раз була на концерті. А з цим тільки в гуртожитку бачилися. Разів два провів, а тоді в нас поселився. Мати нічого не сказала. У 1934-му я заміж вийшла, а в листопаді народилася донька Валя. Брат із жінкою в кімнаті жили, а ми в кухні. Чоловік не ображав. Гармошку мав, його гукали гуляти. І там одна "хвеська" підбила до нього клинка. Я з донькою в селі гостювала - приїхала, його вже нема, пішов до своєї... Повернулася я в село. Трапився інший парубок, з війни поранений повернувся. Якби ж розум у мене був, що зараз, так я б тільки два дні з ним пожила, а то 9 років промучилася. А він як став бригадиром - подався до іншої.
Німці попалили хати. Я вранці наколотю глини, наносю лимпачу. Прийде сусідка Марія на допомогу. Три заміси сама на цю халупу навозила, і полови. Та односельці помогли мені з хатою. І на дорозі, і на ставках, і в лісі працювала - 11 мужиків пиляли ліс, а я готувала їсти. У жнива 75 чоловік годувала.
Наречених забрала війна
Біля коханівської школи - пам'ятник Івану Коваленку, який у роки війни керував партизанським загоном, розповсюджував листівки, рятував молодь від вигнання до Німеччини. Наречена підпільника Коваленка Марія розвідувала в селі необхідні дані й повідомляла їх Іванові, коли той приходив до неї на вечорниці. Мало хто про цю підпільну діяльність знав - зустрічалися хлопець з дівчиною, і все. Та місцеві поліцаї вже підозрювали Коваленка. "Бабуся розповідала, що зайдуть вони у хату, де вечорниці, і б'ють його, - згадує Тетяна Усата. - А Марія захищає. Поліцаї і її б'ють. Часто били, потім відпускали. Бо підозрювали, а довести не могли".
Та пізніше таки затримали командира партизанського - видав хтось - і після катувань у серпні 1943-го розстріляли. А його кохана Марія заміж так і не вийшла, хоч і народила сина та доньку. Померла років десять тому.
На вхідних дверях школи - меморіальна табличка воїну-інтернаціоналісту Валентину Чубасу, який загинув в Афганістані, нагородженому орденами "За відвагу" та "Червоної зірки". Батько Валентина, Петро Чубас, був делегатом партз'їзду в Москві, за трудові досягнення отримав орден Леніна. Син теж не відставав, сумлінною працею заслужив іменний трактор. І вірші хлопець писав. Ждала Валентина з армії донька вчительки з Хорошого, та живим не дочекалася.
Мрії і надії
Школа в Коханівці хоч і старенька, 1924 року побудована, та як каже її директор Олександра Кулеба, міцна й тепла. Є тут навіть комп'ютерний клас, правда, без Інтернету. "Тут і річка, і ставочок. І лісок є, і садочок. У тій річці я купаюсь, в теплім ручаї вмиваюсь. А як випадає сніг, зачарує усіх! Отак воно і буде, як і завжди було. Це ж люба Коханівка - моє село!" - написала у вірші випускниця коханівської школи, а нині десятикласниця хорошівської Даша Дупленко. Та чи "так воно і буде"?
Дві сім'ї в Коханівці справили золоте весілля. Є дві молоді родини - подружжя до 25 років. І приблизно 10-15 молодих і неодружених, в основному хлопців. Раніше завідувач клубу і баяніст багато дівчат і парубків у пари позводив. А тепер добирається коханівська молодь на дискотеку в Хороше пішки.
Мріють коханівці про газифікацію і сподіваються, що відродиться їхнє село. А нині змушені виживати, продаючи молоко за безцінь: 1 гривня за літр улітку і 3 - узимку. І то якщо завітає із сусідньої Харківщини молоковоз. За словами голови Петропавлівської райдержадміністрації Ігоря Лисунця, нормальним транспортним сполученням в районі якраз займаються. Проблема в перевізникові, який не виконує умови тендеру: неприбуткові напрямки автопідприємство ігнорує.
ДОВІДКА "УК"
Село
Коханівка, що в Петропавлівському районі на Дніпропетровщині,
підпорядковане Хорошівській сільраді. Налічує 300 жителів.
У слободі Коханівка за часів Нової Січі було займище запорозьких козаків. А в
1778 році 6 десятин навколишньої землі стали ранговою дачею капітана
Джарського.