Міський голова Львова
Андрій САДОВИЙ
Думка про те, що нинішній міський голова Львова насправді є управлінцем нової європейської формації, сформувалася в мене не після того, як він сказав, що готовий відповісти на будь-яке запитання, а набагато раніше. Хоча при цьому згадалося, як колеги-журналісти безуспішно намагаються взяти інтерв’ю в когось із міністрів чи керівників державного органу влади. І як ті тижнями письмово, канцелярською мовою відповідають на запитання, надіслані їм, всіляко намагаючись уникнути живого спілкування з журналістами. Що, безумовно, свідчить про рівень їхньої компетентності та глибоких знань галузі, якою вони керують. Але це згадалося так, між іншим.
Мені ж перед тим, як зустрітися з Андрієм Садовим, довелося поспілкуватися з виконавчим директором Асоціації міст України Мирославом Пітциком. І почути досить цікаву та повчальну для тих, хто рветься на посаду міського голови, історію. Виявляється, нинішній мер Львова прийняв рішення балотуватися на посаду міського голови ще за два роки до виборів. Розпочав він свою підготовку з випуску журналу «Місто», в якому йшлося про місцеве самоврядування не лише в Україні, а й за кордоном. Андрій Садовий за власний кошт їздив у відрядження і привозив у кожен номер по кілька власних інтерв’ю з мерами міст, де висвітлював не лише закордонний досвід, а й різні проблеми та шляхи їх розв’язання. Друкувалися також інтерв’ю та матеріали з українських міст.
Так-от, після того, як він досконало вивчив, що таке місцеве самоврядування, зрозумів, які проблеми чекають на нього, бажання балотуватися на посаду міського голови пропало. Але він не звик пасувати перед труднощами, це по-перше. По-друге, за спиною була команда однодумців, яка повірили в нього, та і коштів на той час було витрачено чимало. Зате коли львів’яни обрали Андрія Садового міським головою, він був уже готовий узяти цю нелегку ношу на свої плечі. Бо знав не лише першочергові проблеми міста, а й шляхи їх розв’язання. Багато про що свідчить і те, що на наступних виборах львів’яни знову проголосували за нього. До речі, за даними різних соціологічних опитувань, рейтинг довіри Андрієві Садовому в рідному йому Львові ніколи не опускався нижче 56 відсотків. Нині, думаю, він ще вищий. Тому перше запитання, з якого почалася наша розмова, стосувалoся того, як можна завоювати довіру мільйонного міста.
— Коли я почав працювати міським головою, у Львові вистачало серйозних проблем. Перша — вічна — відсутність цілодобового водопостачання. Жахлива ситуація з дорогами — їх у звичному розумінні цього слова просто не було. З освітленням, із комунальними підприємствами ситуація теж не краща, господарка міста розбалансована. Розв’язанням цих проблем ми насамперед й зайнялися. Мерів же обирають не для того, щоб милуватися ними, а для праці на благо тих, хто їм довірив цю посаду.
Нині вода — цілодобово, за останні роки відремонтували більш як сто кілометрів міських доріг. Але йдеться не про саму заміну бруківки в центрі міста чи асфальту на околицях — ми це робимо з капітальною заміною всіх комунікацій, інженерії. Щоб потім не перекопувати десятки разів уже прокладені дороги. Здавалось би, робимо буденні справи, але, інвестуючи великі кошти в розвиток та модернізацію інфраструктури, створюємо робочі місця, а відсутність, приміром, перебоїв з водопостачанням, прийнятні дороги, якісна сфера обслуговування позитивно впливають на настрій людей, змінюють атмосферу міста, яке стає комфортним для проживання. Ми будуємо місто, в якому кожен хотів би жити, — це моя мета. Я народився у Львові, вчився тут, закохався, одружився, тут у мене народилося п’ятеро дітей. Найменшому Антонію 2 роки. Хочу, щоб і вони жили в місті, де їм буде комфортно. І щоб комфортно було всім — львів’янам, гостям, які сюди приїжджають. Адже Львів має прекрасну історію і заслуговує на те, щоб бути найкоштовнішою перлиною в короні України.
— Але ж усе це потребує великих коштів. Наскільки знаю, Київ вас ними не балує. Звідки ж брати гроші на реалізацію того, що ви плануєте?
— Якщо Львів був і раніше відомий своєю харчовою, легкою промисловістю, машинобудуванням, то ми на додаток почали розвивати міні-кластери. Зокрема індустрію туризму. Лише в цьому секторі ми створили останнім часом понад 10 тисяч робочих місць.
Другий великий сектор — ІТ-технології. Динаміка зростання в ньому становить 30 відсотків на рік. Ми робимо ставку на високотехнологічне виробництво. Львівський низькопідлоговий трамвай, виготовлений на нашому підприємстві «Електрон», уже курсує вулицями міста. Далеко не кожна європейська столиця може похвалитися такою технікою. Ми й надалі замовлятимемо її та купуватимемо на львівському підприємстві.
У нас дуже активно розвивається наука, наші університети. Сплачують багато податків. Щоправда, єдиний, який місто отримує, — це податок на доходи фізичних осіб. Є залізниця, де працює багато людей, і дуже велика кількість середніх підприємств, які і є основними донорами міського бюджету. У нас немає одного підприємства чи одного олігарха, на якому б усе трималося. І ми щасливі, що маємо велику кількість малого та середнього бізнесу, який дає місту можливість жити стабільно. Це проста європейська модель, завдяки якій ми незалежні й будемо незалежні та матимемо змогу інвестувати в наукоємні виробництва.
— У які, приміром?
— Львівський «Електрон» був знаним у світі своїми телевізорами, хоч основна його продукція була для ВПК. Ризиковано було замовляти тут трамвай, тролейбус, електробус, на виробництві яких вони не спеціалізувалися? Так, але, закуповуючи його продукцію, ми даємо робочі місця, а техніку, яка добре зарекомендувала себе на дорогах нашого міста, вже замовляють інші країни.
У нас діє рада конкурентоспроможності Львова — унікальний приклад для інших міст. До її складу входять відомі підприємці, громадські діячі, урядники міста. Але керує нею обраний серед підприємців керівник, який час від часу змінюється внаслідок ротації, а не міський голова. Рада вирішила нещодавно, що треба дати поштовх для розвитку двох нових кластерів. Маючи вже два, тепер активно розвиватимемо легку промисловість і книгодрукування.
— Як відомо, Львів одержав магдебурзьке право навіть раніше, ніж Київ. Якщо порівняти права місцевого самоврядування тих часів і нинішні…
— Наше місто одержало його через століття після заснування, тобто 657 років тому. Скажу одразу: тоді місцеве самоврядування мало набагато більше повноважень, ніж тепер. Це право виникло не з чиєїсь примхи, а було покликане до життя однією з найбільших криз в історії людства. Мудрі володарі країн, розуміючи, що не спроможні подолати всі негаразди своєю владою, віддали частину повноважень — збирати податки, виконувати багато інших функцій, які були не під силу державі. І завдяки такому підйому, самоорганізації людей міста не лише подолали кризу, а й витягли з неї країни, які стали успішними, а їхні правителі ввійшли в історію.
Якщо порівняти 2006 рік, коли я почав працювати міським головою, з нинішніми повноваженнями, то вони зменшились приблизно наполовину. Зокрема в питаннях містобудування, земельних тощо. Але ситуація від цього в державі кращою не стала. Погляньмо на карту Європи й побачимо, що процвітають ті держави, де активно розвивається місцеве самоврядування. У нас же хтось помилково порадив максимально концентрувати всі повноваження в центральних органах влади. Від цього маємо лише негатив і буйний розквіт корупції.
— Що ж робити?
— Шлях один: органам місцевого самоврядування поступово відвойовувати свої позиції. Оскільки місцевого керівника обирає громада, до нього є довіра. Коли є довіра, то можна досягати позитивних результатів як на місцевому рівні, так і в країні загалом. Якщо ж повноваження забирають, то це породжує в людей інертність, вони показують пальцем наверх і знімають із себе відповідальність навіть тоді, коли могли б щось зробити, доклавши певних зусиль. Це відбувається зокрема й тому, що досить часто деякі міністерства намагаються перебрати на себе якомога більше функцій, з якими потім не знають, що робити. Як той собака на сіні.
— Які ще закони потрібні, щоб місцеве самоврядування стало ним не лише за назвою, а й за суттю?
— Якщо говорити конкретно, то все це є в резолюції Всеукраїнського форуму місцевого самоврядування, який відбувся у Львові 28—29 березня 2013 року.
— Яка модель місцевого самоврядування, на вашу думку, найбільше підходить для України?
— Та, яка дає повноту влади громаді. Адже джерело влади в Україні, за Конституцією, — народ. Водночас у нього часто забирають цю владу. Натомість людям кажуть, мовляв, ми вам скажемо, як воно має бути. Сказати можна, а зробити? Погляньте, приміром на Німеччину. Там жодного серйозного питання не вирішують без грунтовних громадських слухань. Там надають містам можливість активно розвиватися. І вони, як ті гвинти двигунів, штовхають країну вперед. В Україні 450 міст, але ці двигуни працюють нині вхолосту. Якби нашим містам дати можливість активно розвиватися, вони могли б вивести Україну на іншу орбіту розвитку. Нічого унікального в цьому немає, так роблять в усіх країнах, які досягають завдяки цьому успіху.
У нас ще одна біда: в керівництві державних органів влади мінімум людей, які пройшли вишкіл місцевого самоврядування. Як правило, це люди з органів державної влади регіонів, бізнесових структур або політики. Часто наводжу приклад: якщо якесь міністерство піде у відпустку на деякий час, ніхто цього в країні й не помітить. А що буде, коли припинять свою роботу всі структури міста хоча б на день? Починаючи з пологового будинку, дитячого садочка, школи й закінчуючи постачанням тепла, води, похоронним бюро і цвинтарем.
Місто — це складна конструкція, яка працює цілодобово і щодня. Мало хто розуміє ці, здавалось би, прості речі. І це теж не сприяє розвитку місцевого самоврядування.
— На жаль, усього, про що ви розповіли, втиснути в газетну шпальту нереально. Тому на закінчення про команду, без якої керівник — як один в полі воїн. За яким принципом ви її формували?
— Я запрошував кращих із кращих на ключові посади навіть з інших областей. Водночас переконався, що найвдаліший вибір — молодь. Відколи працюю міським головою, понад 6,5 тисячі студентів пройшли стажування в органах місцевого самоврядування Львова. І кращих ми беремо на роботу. У нас багато керівників відділів, управлінь — це молоді хлопці й дівчата, які прийшли працювати волонтерами, потім поступово росли на службі. Нині потрібні люди, які мислять креативно, не боятися приймати рішення і брати відповідальність на себе за їх виконання. А принцип відбору дуже простий: бажання працювати, фахові здібності й моральні критерії.
Василь ТУГЛУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Андрій САДОВИЙ. Народився 1968 року у Львові. Здобув три вищі освіти: Державний Університет «Львівська політехніка» (1995 р., 1997 р.), отримавши відповідно кваліфікацію інженера електронної техніки та кваліфікацію економіста за спеціальністю «Фінанси і кредит»; Академія державного управління при Президентові України (1999 р.) — магістр державного управління. Трудову діяльність розпочав у 1989 році, працюючи регулювальником радіоелектронної апаратури Виробничого об’єднання «Львівприлад».
26 березня 2006 року обраний на посаду міського голови Львова.