Художник-фронтовик
Андрій ВАСИЛЕНКО:
Спілкуючись із цією людиною, мимоволі ловиш себе на думці, що вперті балачки про винайдення машини часу не такі вже й безперспективні. Принаймні спогади співрозмовника нагадують подорож у часі. Адже він зустрічався з відомим живописцем початку минулого століття Ісаком Бродським, спілкувався з рідною сестрою Антона Чехова Марією Павлівною, писав великими червоними літерами на будинках із білими прапорами гасла: «До Берліна 100 кілометрів. Вперед, шахтарська гвардіє!», дарував свої роботи легендам вітчизняного кіно Петрові Олейнікову, Борисові Чиркову, В’ячеславу Тихонову, Олегові Єфремову та багатьом іншим. Тобто на життєвому шляху ветерана війни, найстарішого художника Донеччини було чимало різноманітних подій, які знайшли відображення в його картинах і спогадах. Деякими з них патріарх майстрів пензля Андрій Василенко люб’язно погодився поділитися з читачами нашої газети.
— Андрію Степановичу, до своєї круглої дати ви підготували персональну виставку «90 років — 90 картин», куди увійшли найкращі роботи. А згадайте, будь ласка, найперші спроби, які допомогли зрозуміти: захоплення малюванням для вас це всерйоз і надовго.
— Відразу скажу, що мені так і не вдалося втиснутися в оті заплановані 90 робіт, бо їх було трохи більше — 106. А щодо захоплення, то таки, мабуть, треба завдячувати першим учителям, які помітили мій хист і всіляко підтримували й заохочували, зокрема порадили батькам записати мене в гурток малювання.
Робота Андрія Василенка «Дорога на Берлін». Фото та фоторепродукція Миколи Капусти
— А що тоді любили малювати найбільше?
— Пам’ятаю, на уроках нам часто давали завдання зображувати різноманітні геометричні фігури: куби, кулі, ромби, конуси тощо. А мені особисто найбільше подобалося малювати будинки тодішнього міста, хоч у той час наша сім’я жила в землянці. Згадую, в тодішньому Сталіно серйозно дбали про розвиток культури: у 1930-ті роки збудували Будинок культури імені Леніна, де працювало багато гуртків, які активно відвідували школярі. Приміром, на заняття драматичного гуртка ходив майбутній відомий актор, директор московських театрів на Таганці та на Малій Бронній Микола Дупак. У балетному гуртку навчалася Олена Горчакова — майбутня прима-балерина Донецького театру опери і балету. Я теж відвідував гурток, а потім — школу-студію образотворчого мистецтва, де нас навчали не тільки малювати, а й ліпити із глини чи писати гасла. За відвідинами гуртка майже не залишалося вільного часу. Ніколи було навіть з однолітками погратися, і я часто кажу, що в цьому також були переваги, бо я тоді так і не навчився ні курити, ні випивати.
— У дитячому віці вам поталанило зустрічатися з керівником Всеросійської художньої академії Ісаком Бродським. Як звела доля з автором картини «Ленін у Смольному»?
— 1938 року наша обласна школа-студія була безіменною, і її директор Борис Карпенко-Брегвадзе запропонував дати їй ім’я улюбленого учня Іллі Рєпіна, відомого живописця Ісака Бродського. Керівник наш був пробивним: якось зв’язався з директором художньої академії і зміг домовитися про зустріч. До Ленінграда поїхали семеро студійців, серед них і я.
Що й казати, Ісак Бродський справив на нас найкраще враження. Насамперед він ознайомився з нашими роботами, а згодом влаштував чудову екскурсію містом на Неві. Ми їздили автомобілем, який художникові подарував сам Йосиф Сталін. Побували також вдома у Бродського, в його майстерні.
Наше прохання про назву, звичайно, задовольнили.
А ще Ісак Бродський дав розпорядження: щороку делегувати по 4 випускники школи-студії у Сталіно на навчання на підготовчих курсах художньої академії. У 1939 році до Ленінграда поїхали перші наші юні живописці. Наступного року настала й моя черга, але, на жаль, вчитися там не довелося, бо до наших кордонів наближалася війна. Саме вийшов наказ наркома оборони Семена Тимошенка призвати в армію юнаків, які мають середню освіту, тож замість художньої академії в Ленінграді я невдовзі опинився в Київському артилерійському училищі.
— Андрію Степановичу, про причини поразок влітку-восени 1941 року версій не бракує. А що можете згадати й розповісти ви, безпосередній учасник тих подій?
— Після училища в березні 1941 року я потрапив до артилерійського полку, що стояв у Ка?м’янці-Подільському. Ми обслуговували 152-міліметрові гаубиці зразка 1909 року, але модернізовані в 1930-х.
Дуже часто проводилися навчання, і тому коли нас підняли за тривогою в ніч на 22 червня, спершу не було думок про бойові дії. Десь опівночі виїхали до кордону на річці Прут і під ранок дісталися Чернівців. Замаскувалися в лісі, а о четвертій ранку з румунського боку над нами пролетіли ворожі літаки, які почали бомбити місто. Якийсь час ми не могли з’ясувати, що відбувається, і тільки потім отримали наказ вирушати ближче до кордону і надвечір вступили в бій. Кілька днів тримали оборону, а почали відступати, коли з’явилася загроза оточення.
Нині часто можна почути, мовляв, наші війська не воювали, а просто ганебно тікали. Ніколи з цим не погоджусь, адже ми з боями не один раз виходили з оточення, з останніх сил тягли свої гармати і не залишали їх. А біля Дніпра я отримав поранення і опинився у госпіталі.
— Мабуть, уже в тилу згадали про свій хист, адже в перші місяці війни було не до цього?
— Спершу ніхто не думав, що війна буде такою довгою. А потім таке почалося, що справді: яке там малювання. Зате в госпіталі, коли почав одужувати, взявся за олівець. Малював карикатури на загарбників: копіював відомі на той час роботи Кукриніксів, щось додавав від себе. Працювати починав звечора, а вранці, коли бійці прокидалися, на них уже чекала чергова порція комічних малюнків.
А ще малював невеличкі пор?трети поранених, а вони їх відсилали додому замість фотокарток. Зробив їх чимало і через сорок років якось отримав звістку від одного з колишніх бійців. Той написав, що в нього вдома досі зберігають цей портрет.
— У донецькому музеї Великої Вітчизняної війни зберігається ваша робота, на якій зображено будні бійця-художника 1945 року. Не секрет, його прототипом були ви самі.
— Після звільнення Керчі, Феодосії, Севастополя нашу 128-му гвардійську дивізію відправили до Західної України, а далі ми у складі 4-го Українського фронту визволяли Чехословаччину. Були дуже важкі бої, а в перерві між ними мені доводилося працювати художником-оформлювачем. Серед великих гасел на будинках у Чехословаччині та Німеччині була й інформація про відстань, яку залишилося пройти до Берліна. Щоправда, нашій частині довелося звільняти Прагу, яку взяли штурмом 8 травня. Саме тут наступного дня ми дізналися про капітуляцію ворога, але воювати довелося далі, і останнє угруповання фашистів знищили вже аж 13 травня в селі Бездехово.
— Ви не раз казали, що про свій хист художника вам довелося згадувати і раніше — у звільненому Криму.
— Навесні 1944 року під час боїв за звільнення Криму мене було знов поранено і я опинився в госпіталі, який влаштували в руїнах санаторію «Яузлар». Деякі поранені розповідали, що тут неподалік стоїть будинок, у якому жив і працював Антон Чехов. Певна річ, захотілося побувати в цьому святому місці.
А одного дня начальник госпіталю професор Борис Решов зібрав понад десяток бійців, які вже одужували, і ми пішли до будинку-музею. Саме тут познайомилися з рідною сестрою письменника Марією Павлівною. Певна річ, ми прийшли не на екскурсію, адже начальник госпіталю вирішив допомогти зробити ремонт музею, який зазнав втрат у роки війни: в саду, висадженому Антоном Павловичем, зяяли чотири вирви від бомб, у стінах приміщення — тріщини, вікна вилетіли…
Уже наступного дня почали наводити тут лад. У тих неймовірно важких умовах якось зуміли дістати будматеріали, і будинок-музей поступово набував привабливішого вигляду.
А мене Марія Павлівна залучила й до відновлення експозиції музею: розбирали книжки, листи, фотографії, особисті речі. За два місяці цієї роботи та спілкування дізнався дуже багато нового про улюбленого письменника. Відтоді тема його життя та творчості для мене дуже важлива й досі. А 1944-го на прохання Марії Павлівни, яка запропонувала свій ескіз, виготовляв вивіску: «Будинок-музей А. П. Чехова». Вона прослужила музеєві понад 30 років, і її зображення є у всіх післявоєнних публікаціях про «Білу дачу» Чехова.
Мені ж на спогад сестра письменника подарувала книжку про музей з дарчим написом. Вона стала своєрідним оберегом: кулі й осколки під час боїв у Європі мене не брали.
— До життя і творчості Антона Чехова ви й справді потім неодноразово поверталися в своїх роботах.
— Готуючи виставку «Чеховські місця Росії та України», я побував у всіх таких місцях: тільки в Донбасі це Слов’янськ, Святогірськ, Дебальцеве, Бахмут, Хомутовський степ, Рогозяна балка. У 1993 році 30 картин спочатку експонувалися в обласній бібліотеці Донецька, потім у бібліотеці Таганрога, яку на свої кошти колись збудував Чехов. Затим ці роботи розташували в Будинку-музеї А. П. Чехова в Ялті. На виставці тоді побували і актори МХАТу на чолі з народним артистом СРСР Олегом Єфремовим. Мене запросили на 100-річчя відомого театру, яке відзначали 1998 року. Гріх було не скористатися пропозицією, і я під час урочистостей вручив Єфремову картину «Музей-садиба засновника МХАТ Немировича-Данченка в с. Нескучне». Цей подарунок з рідної землі відомого театрального діяча всі присутні в театрі вітали оплесками.
— Одну зі своїх робіт ви також вручили не менш відомому актору. Розкажіть, будь ласка, про «Операцію «Штирліц».
— У травні 1989 року напередодні Дня Перемоги в Ялті зібрали визволителів міста. Ветеранів війни поселили в готелі «Південний», і моя дружина помітила В’ячеслава Тихонова. Тоді у Ялті знімали фільм «Любов з привілеями». Зрозуміло, нам захотілося зустрітися з улюбленим актором. Зуміли дізнатися, в якому саме номері він зупинився, і ввечері пішли на перемовини. Побачивши нас — чотирьох ветеранів з бойовими нагородами, актор запросив до себе, ми поспілкувалися, актор пригостив нас добрим вином, а наступного дня я вручив йому одну зі своїх картин.
— Попри все зроблене на довгому життєвому й творчому шляху, мабуть, ще залишилися нереалізовані плани. Над чим працюєте?
— Для мене життя промайнуло, немов одна мить, особливо в останні роки. Проте залишилося дуже багато спогадів про людей та минулі події, які хочу відновити, систематизувати і поділитися ними з читачами. Першу спробу я вже зробив, видавши книжку нарисів «Фарби життя», а тепер є намір підготувати до друку подібне і доповнене видання. Цю роботу хочу присвятити своїм фронтовим побратимам, нашим славним землякам, які повинні жити не тільки на моїх картинах, а й в історичній пам’яті донеччан.
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Андрій ВАСИЛЕНКО. Народився 1922 року. Учасник Великої Вітчизняної війни, має бойові нагороди. Працював у майстернях Художнього фонду СРСР та головним художником Ворошиловського району Донецька. Автор персональних виставок, його роботи зберігаються в музеях багатьох країн.