ПАМ’ЯТЬ
Дослідження науковцями Голодомору 1932—1933 років відкидають усі сумніви, що він був організований більшовицькою владою з метою знищення українців
Сьогодні в столиці біля Національного меморіалу пам’яті жертв Голодомору, в усіх обласних центрах України та 32 країнах згадуватимуть тих, хто став жертвами нищівного голоду 1932—1933 років. Українці запалять свічки пам’яті у своїх вікнах. Приєднайтеся до загальнонаціональної акції!
Злочинці зазвичай прагнуть ретельно приховати сліди скоєного. Так вийшло і з історією Голодомору. Багато документів було знищено, засекречено, пропаганда СРСР робила все, аби з людської пам’яті зникла пережита українським народом трагедія. Велика заслуга у відновленні правди належить науковцям, які присвятили свої дослідження встановленню істини про жахливу сторінку історії рідного народу.
Комсомолець Іван Кибенко охороняє урожай. Полтавщина 1932 рік. Фоторепродукція з виставки Володимира ЗАЇКИ
Напередодні Дня пам’яті з ініціативи Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду українські вчені провели семінар, на якому поділилися новими здобутками у дослідженнях різних аспектів подій 1932—1933 років в Україні. На жаль, формат видання дає змогу лише навести невеликі уривки з наукових доповідей. Гадаю, факти та висновки вчених не залишать вас байдужими до жахливої сторінки нашої спільної історії…
«Геноцид завжди організовує влада»
Доцент ЛНУ імені І. Франка,
кандидат історичних наук
Андрій КОЗИЦЬКИЙ
Якщо поглянути на Голодомор 1932—1933 років з погляду того, що відбувалося з іншими народами у ХХ столітті, то можна помітити дуже багато спільного із масовими кампаніями насилля, жертвами яких ставали тисячі і мільйони людей. Переважна кількість цих випадків уже визнані на міжнародному рівні як геноциди. Це винищення вірмен часів Першої світової війни, екстермінація євреїв і циган Третім рейхом, геноциди в Камбоджі та Руанді.
Геноцид має певні чітко визначені передумови, його завжди організовує влада. Жоден з геноцидів ХХ століття не був виявом спонтанної ненависті одної групи населення до іншої. Влада може використовувати існуючі настрої в суспільстві, або навіть провокувати їх, але саме вона завжди обирає мішень для насильства. Координоване переслідування людей на певній території під силу організувати тільки інститутам влади. Атаки на групу людей починаються з пропагандистської кампанії і тривають певний час, мають свою логіку і розвиток. Влада може здійснювати геноцид навіть тоді, коли не існує опору.
Зазвичай влада не визнає своєї провини у здійсненні насильства, не визнає сам злочин і навіть заперечує його, пояснюючи свої дії необхідністю превентивних заходів. В українському випадку влада все трактувала продовольчими труднощами, тим, що залишилися вороги з часів громадянської війни. Подальші дії влади — знищення наслідків злочину, документів, могил і самої пам’яті про нього.
Часто геноцид здійснюється як економічна операція, бо певна група людей заважає правлячій більшості реалізувати задуману економічну модель. Євреїв звинувачували в тому, що вони торгували у нечесний спосіб, українцям мали за зле те, що вони не хотіли ділитися вирощеним хлібом. Один і другий спосіб поведінки не вкладалися в економічну систему Третього рейху чи СРСР.
Об’єктом геноциду стає опозиційно налаштована група людей. Насправді опозиційна чи тільки уявно. Відомо, що ще за часів громадянської війни 1918—1921 років саме в Україні діяла найбільша кількість сил, які не просто не сприймали більшовиків, а й боролися проти них зі зброєю в руках. Потім пропаганда поширювала, що саботаж колективізації чинять саме петлюрівці і колишні члени Української Центральної Ради. Кампанія з розкуркулення поступово позбавила селян тих, хто потенційно міг очолити рух опору.
В українських селах було небагато комуністів. У складі КПУ майже не було українців. Перший українець на посаді керівника компартії України з’явився тільки 1953 року, вже після смерті Сталіна. Українське селянство більшовики вважали куркулями, потенційними опозиціонерами, які можуть загрожувати комуністичній владі. Подібне ставлення до селянства характерне марксистам узагалі, зневага до селян — одна з основ марксистської ідеології. Радянську номенклатурну верхівку формували представники або декласованої інтелігенції, або містяни, серед комуністичних очільників довго не було вихідців із села. Упереджене ставлення русифікованих городян, які вважали себе вищими за соціальним статусом від селян та вихідців із села в містах, тривалий час було питомою ознакою міської культури радянського гатунку.
Закономірно постає запитання: чи існував одразу і до кінця вироблений план знищити українське селянство? У світі є приклади, коли правлячі режими, наприклад в Африці, винищували своїх підданих, аби встановити ідеальну, за їхнім розсудом, модель країни з ідеальними підданими. Але в Україні скоріше все відбувалося за зразком Голокосту, який не мав наперед виробленої програми, й лише в міру розвитку поступово набирав обертів. Спираючись на особисту ініціативу безпосередніх виконавців, які на власний розсуд розуміли урядову політику, геноцид дійшов справді жахливих наслідків.
Можна, напевно, втішатися з того, що не одні українці зазнали жахливої трагедії у ХХ столітті, головною причиною яких є прихід до влади людей, що не належали до культури переважаючої кількості населення. Їхнє бажання насильницьким методом започаткувати нове життя приводило до геноциду, наслідки якого відчуваються в багатьох наступних поколіннях.
«Жоден народ не одержав такого «подарунка», як припинення коренізації»
Професор КНУ імені Т. Шевченка,
доктор історичних наук
Володимир СЕРГІЙЧУК
Досліджуючи голод у Казахстані 1932—1933 років, доктор історичних наук Володимир Сергійчук знайшов цілу низку доказів того, що Голодомор в Україні в ті ж самі роки був саме геноцидом українського народу, а не просто голодом. «Голод у Казахстані — це голод хліборобів, серед яких більшість було українців, і голод казахів-скотарів, — каже В. Сергійчук. — Визначальним для виживання казахів у тяжкі роки було те, що їм дозволялося залишати свою територію в пошуках продовольства, чим і скористалася велика кількість людей, особливо з районів, прилеглих до кордонів з Росією, Узбекистаном, Киргизстаном і Китаєм. Я навіть знайшов документи 1933 року про те, як влада Алма-Ати закликала рятувати голодних казахів у регіонах, прилеглих до території Казахстану. Вони мали можливість працевлаштування, їх спонукали до утворення національних товариств для спільного обробітку землі. Є навіть документи про те, що казахська влада у 1933 році просила сусідні регіони не відправляти назад казахів, бо там ще існують «продовольчі труднощі». До речі, з Москви також стежили за цим, зокрема й Лазар Каганович, на совісті якого мільйони померлих від голоду в Україні й на Північному Кавказі, — за його підтримки, скажімо, цілий казахський аул відкочував до Поволжя, де й врятувався від голодної смерті. А от відома постанова від 22 січня 1933 року про заборону селянам залишати свої території стосувалася саме України та Кубані, де мешкала абсолютна більшість українців». Спільним у голоді на територіях України і Казахстану, на думку науковця, є тільки безліч постанов різного рівня, які стосувалися забезпечення партпрацівників та номенклатури продуктами і талонами в їдальні. «Так, у Казахстані був страшний голод, найбільший за інтенсивністю, — наголошує В. Сергійчук, — але жоден народ СРСР, як українці, окрім фізичного винищення через голод, не одержав такого «подарунка» від влади, як припинення коренізації. І це вже ознака духовного геноциду». Володимир Іванович згадав сумнозвісну постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року за підписами Сталіна і Молотова про припинення українізації на Північному Кавказі у зв’язку з незадовільним виконанням непосильних планів хлібозаготівель, якою закривалися українські газети і школи, українські відділення у вищих навчальних закладах, українські театри у вказаному регіоні, а станиця Полтавська, де діяв Перший Всеросійський український педагогічний технікум, була вислана до Казахстану.
Цікаво, що ця постанова щодо невиконання плану хлібозаготівель стосувалася і Смоленщини з її етнічно білоруськими районами, але там не було припинено роботу жодної білоруської школи чи громадської організації.
Крім того, він нагадав, що наступного дня в розвиток цієї постанови в усіх регіонах Радянського Союзу українізація ліквідовувалася. Місцева влада в Казахстані, доповідаючи Кремлю про виконання директив з цього приводу, зазначала на початок червня 1933 року, що припинила діяльність трьох районних газет, що виходили українською мовою, двох педтехнікумів, де готували вчителів рідної мови для тамтешніх українців, а половину шкіл уже перевела на російську мову навчання.
Також обурливі факти навів дослідник про масові переписування українців своєї національності. Аби вижити, майже мільйон українців тільки в межах нинішнього Краснодарського краю стали росіянами. Володимир Сергійчук заперечує думку про те, що Голодомор був наслідком непрофесійної політики радянського керівництва, оскільки, спираючись на архівні документи, бачить кардинальну різницю у ставленні до різних народів СРСР.
«У 1933-му тільки за один рік у селах України померло 3,8 мільйона осіб»
Науковий співробітник
Інституту демографії НАН України,
кандидат економічних наук
Наталія ЛЕВЧУК
Кількість людських жертв Голодомору — найбільш дискусійне питання серед вітчизняних та зарубіжних дослідників та предмет гарячих дискусій серед політиків. Тому дотепер немає консенсусу. Існуючі оцінки втрат населення через надсмертність (прямі демографічні втрати) лежать у межах від 2,6 до 5 млн чоловік. Поширена необгрунтована цифра у 5—10 мільйонів сприяла формуванню негативного ставлення громадськості до результатів фахових демографічних досліджень та ще більше загострила полеміку довкола проблеми голоду 1932—1933 рр. як у самій Україні, так і за її межами.
Розбіжності в оцінках зумовлені такими причинами. По-перше, архівна статистика часто використовується дослідниками без належного критичного аналізу, необхідної корекції та внесення поправок. По-друге, незважаючи на відкриття архівів, значна частина регіональної статистики населення залишалася невикористаною. По-третє, оцінкою втрат мають займатися фахівці-науковці, оскільки для отримання надійних і достовірних результатів вони використовують сучасні методи демографічного аналізу та моделювання.
За оцінкою нашого колективу у складі Омеляна Рудницького, Наталії Левчук, Павла Шевчука (Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України) та Олега Воловини (Університет Північної Кароліни, США), демографічні втрати України внаслідок голоду 1932—1934 рр. становлять 3,9 млн осіб через надсмертність та 545 тис. осіб ненародженими.
Вперше така оцінка проведена для областей України на рівні міського та сільського населення на основі повномасштабної реконструкції демографічної динаміки країни та її регіонів за кожен рік між переписами населення у 1926 і 1939 роках. Втрати від голоду — це різниця між реконструйованими реальними числами померлих та народжених (які зазнали впливу голоду) та гіпотетичними числами народжених і померлих (за умови відсутності голоду) у роки кризи 1932—1934.
Ми отримали такі результати: надлишок померлих (1932—1934) — 3,9 млн осіб (ті, що померли передчасно), дефіцит народжень (1932—1934) — 545 тис. осіб. Найбільших втрат зазнали селяни. Із 3,9 млн осіб, що померли передчасно, 3,6 млн припадає на сільську місцевість. Із 545 тис. осіб, які не народились, 465,8 тис. — це втрачені народження серед сільського населення.
Унаслідок надсмертності в 1933 році в Україні померли:
♦ кожна 8-а особа, у тому числі:
♦ кожний 6-й чоловік та кожна 11-а жінка
♦ кожна 8-а дитина віком до15 років
♦ кожен 11-й дорослий працездатного віку
♦ кожна третя особа у віці 60 років і старше.
Більша частина втрат припадає на дітей віком до 15 років та літніх людей у віці 60 років і старше. В 1933 р. за один рік у селах України померло 3,8 млн осіб ( число померлих за рік). Це приблизно стільки, скільки померло сумарно за вісім попередніх некризових років — з 1924 по 1931 роки. До голоду в Україні в середньому вмирало близько 500 тис. осіб у рік.
Зазначимо, що чисельність населення України на початок 1932 року становила 31,4 млн осіб, а на початку 1934 р. — лише 27,8 млн. Відновити чисельність населення, яка була на початок 1932 року, вдалося лише через 9,5 року (червень 1941 року).
Оцінку втрат у регіональному розрізі було проведено в адміністративно-територіальних межах станом на перепис 1937 року, тобто для 7 областей України. Межі областей не збігаються із сучасними. За нашою оцінкою, найбільших утрат зазнали Київська та Харківська області, на другому місці (в порядку зменшення втрат) — Вінницька, Одеська та Дніпропетровська, на третьому — Чернігівська, на четвертому — Донецька. Зокрема, показник інтенсивності втрат (кількість померлих на 1000 населення) в Київській та Харківській областях у 4 рази вищий, ніж у Донецькій.
«Покаранню підлягають не лише організатори геноциду, а й співучасники»
Завідувач кафедри
міжнародного права НаУКМА,
доктор права
Мирослава АНТОНОВИЧ
У проблемі визнання Голодомору 1932—1933 років злочином геноциду є два аспекти: міжнародний і національний. Проблема міжнародного визнання Голодомору геноцидом українського народу була актуальною впродовж усіх років після скоєння цього злочину і набула особливої гостроти в останні десятиліття, коли були розсекречені архіви КДБ, які підтвердили намір радянського режиму знищити питому частину української нації — українське селянство — через зморення голодом. Починаючи з 1934 року, коли Конгрес США закликав засудити цей акт знищення українців, багато країн та міжнародних інституцій, а також науковців висловились у підтримку визнання злочину Голодомору таким, що був спрямований проти українського народу. Автор самого терміна «геноцид» професор Рафаель Лемкін у своїх працях не піддавав сумніву те, що Голодомор був злочином геноциду відповідно до Конвенції ООН про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 року (надалі — Конвенція про геноцид).
Страх відповідальності і політичні мотиви є, вочевидь, причиною заперечення деякими країнами Голодомору як злочину геноциду, хоч Україна неодноразово заявляла, що не має жодних претензій до інших країн з питань Голодомору. Не менш важливим за визнання Голодомору геноцидом було б, зокрема, публічне вибачення Росії як держави, яка проголосила свій континуїтет щодо СРСР, так як це зробив прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер щодо картопляного голоду в Ірландії від імені урядів Сполученого Королівства, які правили у ХІХ столітті.
Визнавши Голодомор геноцидом, США тим самим імпліцитно визнали провину свого уряду, який закрив очі на страшне звірство в СРСР, «дипломатично визнав уряд СРСР саме в рік його найтяжчого злочину — організованого комуністами голокосту в Україні 1933 року» (Євген Сверстюк), і навіть вину кореспондента New York Times Волтера Дюранте, котрий у своїх звітах з України свідомо заперечував не лише розміри штучного голоду, а й самe його існування. Так мали б зробити і уряди інших країн, які продовжували купувати радянське зерно у держави, народ якої в цей час масово помирав з голоду.
Україна на законодавчому рівні визнала Голодомор 1932—1933 років злочином геноциду проти українського народу, прийнявши у 2006 році Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні». Постановою Апеляційного суду міста Києва в 2010 році підтверджено висновок досудового слідства, проведеного Службою безпеки України за фактом учинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках — за ознаками злочину геноциду, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Тим самим Україна виконує свій обов’язок покарати за вчинення Голодомору-геноциду згідно з Конвенцією про геноцид. Покаранню підлягають не лише організатори геноциду (їх імена названо в постанові Апеляційного суду міста Києва), а й співучасники в геноциді, незалежно від того, чи є вони відповідальними службовцями, чи приватними особами. Отже для виконання свого обов’язку за Конвенцією про геноцид не достатньо лише назвати його організаторів (яких уже немає в живих), а й проводити дуже кропітку роботу щодо виявлення всіх імен злочинців. Виконання злочинних наказів, як відомо, не звільняє від покарання. Встановлення істини потрібно не мертвим, а нам, живим.
«Голодомор ламав людину як особистість»
Кандидат історичних наук
Олеся СТАСЮК
Розсекречення документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України дало змогу розкрити надзвичайно жахливу картину руйнації традиційної культури українців у роки Голодомору, усвідомити заподіяну непоправну шкоду суспільній моралі та традиційним українським цінностям. Фізичні випробування і моральний тиск, який переживали українці, ламали особистість, породжували нездорові психічні стани, руйнували сімейні стосунки, знищували українську культуру.
Влада протидіяла спробам селян утекти від голоду. Так, у таємному розпорядженні ЦК КП(б)У йшлося про заборону продажу квитків тим, хто не мав спеціального посвідчення і прямував за межі УРСР. На кордонах та залізницях патрулі повертали людей назад. Запровадження паспортизації виключило селян з переліку тих, кому видавалися паспорти: тепер виїхати із села та працевлаштуватися стало неможливо. І все ж таки міграція набула масового характеру. Люди продавали майно і тікали на шахти Донбасу чи будови Дніпропетровська. Одних «куркулів» викидали із власних домівок, інші втікали із села, аби не вступати в колгоспи.
Щоб прогодуватися, люди виносили на продаж та обмін новий одяг, рушники і вишиванки. Багато селян були ошукані, отримавши, наприклад, нібито мішок проса, в якому був попіл, лише присипаний просом.
Людей охоплювали відчай, тривога, смуток та депресія. Згодом у селян виконавці розкуркулення забирали і все те, що могло стати предметом обміну. Забирали взуття, одяг, знаряддя, речі рвали, а посуд били. На Полтавщині в Лубенському районі було конфісковано 27 млинів, у Царичанському — 75, у Слов’янському на Харківщині — 100 жорен. Фізичне винищення супроводжувалося моральним терором, що підтверджують документи з грифом «Совершенно секретно»: «Голова сільради Снігур зібрав біля себе активістів-п’яниць, які творили свавілля». У доповідній записці С. Косіору від редакції газети «Радянське село» було вказано, що «активісти часто зводять особисті рахунки, мстяться окремим колгоспникам за критику».
Над селянами, у яких уже нічого було забирати, продовжували глумитися. Масово застосовувався метод навішування дощок на ворота з образливими надписами: «Марічка-ледар» (про виснажену голодом жінку, яка не могла вийти на роботу), «Тут живе той, хто злісно не здає хліб». Більше того, людина мала всю ніч сторожити дощечку, бо за її зникнення накладався штраф 100 крб. Такі дії не лише принижували людську гідність, вони породжували покірність і страх перед представниками влади. Виникала подвійна мораль принижених одних і безкарних інших.
Безвихідь провокувала дрібні крадіжки. Архівні документи та свідчення очевидців дають зрозуміти, на який ризик ішли люди, щоб знайти їжу. Колгоспні лани та комори охоронялися, а сторожам було наказано застосовувати зброю без вагань. Колгоспники, отримуючи «пусті» трудодні, теж голодували, тому рятувалися як могли. Саме з тих часів сформувалося ставлення до державної власності та всенародного добра як до нічийного майна, що не гріх і поцупити. Відтак створювалися умови, за яких соціально-правові норми втрачали будь-яке значення. Ненависть та байдужість до іншого через голод породжували масові прояви жорстокості. Не щадили ні старих, ні малих, що ще кілька місяців перед тим вважалося неймовірним в українському суспільстві. Вражає факт, що, наприклад, у могилів-подільській тюрмі серед 639 в’язнів перебувало 24 дитини.
Аморальним заходом режиму була нагорода за донесення. Кожен, хто вказував, де сусід сховав зерно, одержував 10—15% виявленого у вигляді премії. Масове поширення доносів настільки впливало на свідомість, що іноді селяни, маючи закопане зерно і боячись відкопати запаси, помирали від голоду. Сильне відчуття страху впливало на найсвятіше — родинні зв’язки, люди доносили на членів сім’ї, на батьків. Доноси трактувалися владою не як ганебний, а патріотичний вчинок. Голодомор деморалізував народ: люди ставилися підозріло одне до одного, втратили довіру, яка є основою міжлюдських стосунків у суспільстві.
Підготувала Лариса КОНАРЕВА, «Урядовий кур’єр»